Виховні проекти

Ой, хустина, хустиночка!

Мережана, шита...

Мета: продовжувати знайомити  з давніми традиціями, оберегами, елементами одягу українського народу, виховувати патріотичні почуття, любов до рідного краю.

«Ой, хустина, хустиночка!

Мережана, шита...»

(Т.Г.Шевченко.)

Що таке Україна? За віконцем – калина,

Тиха казка бабусі, ніжна пісня матусі,

Дужі руки у тата, під тополями хата,

Під вербою криниця, золотиста пшениця,

Серед лугу лелека і діброва далека.

І. Вступ.

На прадавній українській землі жили наші діди, праді­ди, тут – коріння українського народу, яке сягає в сиву далечінь віків.

Ми – українці, а значить, маємо знати свою історію, розвивати  культуру, традиції, любити свій народ.

А любити свій народ – це значить любити мамину пісню, що вчила добра і ласки, пам'ятати батьківську хату, бабусину скриню, з трепетом брати у руки речі, які в ній є, і берегти, як реліквію.

Ось сьогодні перед нами хустка, звичайна українська хуст­ка. А скільки вона може нам розказати!

Хустка – один із видів українського мистецтва, що є майже забутим сьогодні. А її використання в домашньому побуті ук­раїнців настільки ж різноманітне, як і рушників. У недалекому минулому хустка була необхідна і багатому, і бідному, і старому, і малому .

Хустка – традиційний жіночий головний убір. Український національний одяг – явище яскраве і самобутнє. Найбільшою різноманітністю відрізняється. Мабуть, жіночий головний убір. Цей яскравий декоративний елемент убрання свідчив про естетичні смаки його власниці, підкреслював святковість чи буденність одягу, вказував на родинний та матеріальний статус.

Традиційна, незамінна, така різна, така рідна – українська хустка. Минає час, а вона і досі залишається популярним і модним доповненням жіночого одягу.

     Легка, тепла, нарядна, з традиційним національним орнаментом, хустка до лиця і жінкам, і дівчатам. Легенька, мов весняний вітерець. Тепла, мов материнські руки. А ще – для кожного рідна.

  Хустка з давніх давен основний і улюблений головний убір української жінки. Окрім хустки були й інші головні убори, кожен із яких виконував свою функцію і в різних місцевостях називаються по-різному: намітка, перемітка, обрус, що свідчить про багатство милозвучність нашої рідної української мови.

А на Подніпров’ї носили хустку поверх іншого шапкоподібного убору – очіпка, а на Львівщині – поверх бавниці – тканої червоної стрічки, що обрамлювала чоло. Але хустка мала не тільки призначення головного убору.

Пригадую розповідь бабусі: „Великдень. Стіл покрито білою хусткою з мальвами – всі наші пожитки згоріли під час війни. На столі – пасочка. Хоч і голодно, і холодно, а на душі – пресвітле, бо свято. Для нас воно промовляло мальвами, густо посіяними на хустці-скатертині.”

ІІ. Історія хустки.

Хустка з давніх-давен була улюбленим головним убо­ром української жінки. Зображення хустки можна зустріти в усіх ста­ровинних рукописах, починаючи з «Ізборника Святослава». Вона про­ходить через усю українську історію аж до наших днів.

На ній і гроно, і пелюстка,

І небо, й райдуги на ній,

Мов берегиня вроди, хустка

Здавен у нашій стороні.

То нареченим на щастя,

То на добро матерям,

Вічний дарунок – хустина квітчаста,

Знана стежкам і вітрам.

Веселі ви чи сумовиті,

На схилах Ворскли чи Дінця,

Нема таких жінок на світі,

Котрим вона не до лиця.

Мов помолодшала мати,

Гарна й сестра дорога,

Роси в хустині, немов діаманти,

Зорі й квітки в берегах.

Ой, ті луги та бережечки,

Які вгорі, такі внизу...

На щастя й радість – два ріжечки,

А два – на смуток і сльозу.

Сонцю й роботі найближча

Подруга днів осяйна,

Душу зігріє і зніжить обличчя

Хустка – тернова весна.

Окрім хустки, були й інші головні убори: намітки, (перемітки, обруси). Головний убір українок говорив про родинний, ма­теріальний стан жінки. Дівчина носила вінок або хустку, з-під якої ви­глядала коса. Заміжня жінка повинна була завжди закривати волосся. «Світити», тобто показувати волосся, вважалося великим гріхом.

У сиву давнину голову дівчини прикрашав вінок, а го­лову заміжньої жінки – очіпок, на який накидався довгий рушникоподібний шматок тонкої білої або вишитої тканини (обрус, намітка).

На Подніпров'ї носили хустки поверх шапкоподібного убору – очіпка. На Львівщині – поверх бавниці (тканої червоної стрічки, що обрамляла чоло).

На Лівобережжі України (Полтавщина, Чернігівщина) влітку дівчата складали хустку трикутником і обмотували її навколо голови, а тім'я залишали відкритим, «щоб волосся видно». З лівого боку пришпилювали квітку рожі або гілочку барвінку. Взимку закуту­валися так, як молодиці.

На Правобережжі України (Центр, Черкащина, Терно­пільщина) дівчата в разі потреби закутувалися так, як жінки, але з-під хустки визирала коса.

На Півдні України влітку закутували в білі хустки так, що ледве визирали очі, аби обличчя лишалося біленьким.

Головний убір завжди був виразником естетичних по­глядів українок, яскравим декоративним елементом їхнього вбрання. Він підкреслював святковість чи буденність одягу, говорив про ро­динний, матеріальний статус, нагадував про обов'язки.

ІІІ. Хустка в побуті.

Дівчатам належить ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Чому? Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою. Влітку дівчата складають хустку навкіс трикутником і обмотують її навколо голови, а тім’я залишають відкритим: «щоб волосся-коси було видно». На всьому півдні України, в степах, де немилосердно пече сонце ы «запалює» обличчя, дівчата, боронячись його, замотують білою хусткою так, щоб ледве визирали очі.

(Дівчина повинна була мати обов’язково довгі коси).

Зимою дівчата закутуються хусткою так, як молодиці, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса.

ІV. Обрядове значення хустки.

Хустина в українців має велике обрядове значення. Жодну річ одягу не використовують так широко, як хустку. Будь-який народний обряд не обходиться без хустки. На родини приходять ро­дичі з хлібом і хусткою. Хліб – символ добробуту, а хустина – оберіг дитини і матері від злих сил.

Широко хустка використовується в українському весіль­ному обряді. Колись кожна дівчина вишивала собі до весілля хустку:

Маю хустку-вишиванку

На чотири кінці,

Кого люблю, поцілую,

Стану на колінця...

Під час сватання дівчина підносила старостам хустки на хлібові, а парубкові-нареченому хусткою перев'язувала руку на знак згоди стати його дружиною.

Ой маю я хустку,

Та їй нема року,

А то буде миленькому

На осінь до боку.

На весіллі свашки покривали голову молодої хусткою, співаючи:

Я ж тебе, сестрице, покриваю,

Щастям, здоров'ям наділяю,

Щоб була здорова, як вода,

Щоб була багата, як земля,

Щоб була весела, як весна,

Щоб була щаслива у Бога.

А покривши молодій хусткою голову, співали:

Зробили ми діло,

Зробили ми діло,

Аж нам чоло впріло,

З коржа паляницю,

З дівки – молодицю.

Після цього свашка пов'язувала голову молодої хусткою.

Хустка, якою «покривали» молоду, зберігалася потім усе життя. Чи не від цього повір'я: хустка, якою матір уводить молодих до хати і виводить із хати під час весілля, має бути світлою, ясною.

На знак вдячності «весільна мати» обдаровувала ро­дичів хустками. Ті в'язали їх через плече і «притоптували» (танцювали під музику).

І мандрувала світом із козацькою піснею і славою ук­раїнська хустка. У часи козаччини перед походом кожна дівчина дару­вала нареченому вишиту хустину як символ вірності:

«Дарувала шиту шовком хустину,

Щоб згадував на чужині». (Т.Шевченко.)

Носив козак хустку завжди коло серця, вона була йому оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону, а й від забуття матері-України.

Коли козак гинув, то хустиною вкривали обличчя, щоб «хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали»:

Ой, хустино, хустиночко,

Мережана, шита,

Тільки й слави козацької –

Сіделечко вкрити.

Якщо козака ховали з козацькими почестями, то виши­ту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною:

Ведуть коня вороного –

Розбиті копита,

А на ньому сіделечко

Хустиною вкрите.

І нині хустка – невід'ємний атрибут на похоронах. Хус­тиною перев'язують вінки, обгортають свічки, пов'язують руки. Такі хустки називають «провідниками».

Раніше у Свят-вечір несли вечерю до хрещених батьків лише в хустці, зав'язаній вузликом.

Вишитою хусткою покривали хліб, щоб не черствів, пов'язували або покривали дитячу колиску від вітру і лихого ока. Хустина була головним подарунком дружині чи дівчині.

Хустина згадується і в дитячих піснях, хороводах, іграх.

При сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак угоди бути його дружиною. У народній пісні про це співали:

Ой, маю я одну хустку

Та їй нема року,

А то буде миленькому

На осінь до боку…

У давні часи, козак, ідучи в похід звертався до коханої дівчини:

«Дай же, дівчино, хустину,

Може я в бою загину.

Закриють очі темної ночі

Легше в могилі спочину».

І мандрувала світом разом із козацькою піснею і славою рідна українська хустка. А що носив її козак завше біля серця, була йому і оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону, чи товаришевої зради, а й від забуття матусі-України.

У ці ж часи, часи козаччини, був добрий звичай у наших дівчат.

Коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустку, як символ вірності в коханні. В Тараса Григоровича Шевченка читаємо:

Дарувала шити шовком хустку,

Щоб згадував на чужині…

На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі, чи він загине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль і нею вкривають обличчя козака, «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали…».

Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту клали на осідланого коня, якого вели за домовиною:

«Ведуть коня вороного,

Розбиті копита…

А на ньому сіделечко

Хустиною вкрите…»

Так писав про цей звичай Тарас Шевченко у своїй поемі «Хустка».

V. Хустина, як мистецький витвір.

Колись хустки в Україні вишивалися сріблом, золотом та шовком. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих або рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тіль в поєднанні з червоним.

Орнамент на хустках був колись переважно геометричний, а починаючи з ХVІІІ ст., навпаки, для хусток, як і для рушників, увійшов в моду рослинний орнамент – стилізовані квіти, ружі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів, півників, голубів та інше.

Вишиті візерунки, як колись так і тепер, розташовуються на хустках по чотирьох кутах та посередині, інколи по кутах розміщують головні фігури, а по всьому полі хустки у гарних комбінаціях, розкидаються дрібніші деталі орнаменту. (Показати хустки, розглянути орнамент).

VІ. Колір.

Вишиті хустки в Україні були білого кольору. Пізніше з'явилися барвисті хустки: червоні, сині, зелені. Вони були запозичені від південних слов'ян – болгар та сербів.

Особливість: завжди бути білого кольору, хустка звернула увагу чужинців, що мандрували по Україні, які у своїх спогадах писали, що бачили скрізь тільки білі хустки з бавовни.

Подивуймося ж і нині – в цей розбуджений, розбратаний національними чварами і економічними незгодами вік – незнищенний, живучій любові нашого народу до простого, та водночас незбагненого дива – української хустки. І нехай не коло серця, а в звичайнісінькому простому чемоданчику чи рюкзаку, таки везуть іще наші сини – солдати після служби в армії своїм матерям, коханим, молодим дружинам хустки – дарунки. Барвисті, як сад на весні, мерехтливі, як світання над річкою.

Хай завжди веселить вас українська хустка, барвиста, як сад навесні, мерехтлива, як світання над річкою.

Нехай радують хустки-дарунки усіх нас!

VІІ. Додатки.

VІІІ. Джерела.

—  В.К. Борисенко. Весільні звичаї та обряди на Україні. К., 1988.

—  О. Воропай. Звичаї нашого народу. –Т. 1. – К., 1991.

—  Етнографія Києва та Київщини: Традиції й сучасність. За редакцією В.Ф. Горленка. К., 1986.

—  Українське народознавство: Навчальний посібник. За редакцією С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчива. – Львів: Фенікс, 1994.

—  www.uroki.net.

Презентація проекту

 "Дивись не забудь - людиною будь!"

Матеріали виступу на засіданні районної ради старшокласників

Гуйван Яна,

Голова шкільної ради старшокласників,

учениця 9 класу Ставчанського НВК

Координатор - педагог - організатор

Грубляк Л. Г.

Доброта – це те, що може почути глухий і побачити сліпий

Марк Твен

Актуальність проекту:

У духовній красі людини найціннішими,безумовно є людяність, лагідність, милосердя, ввічливість та доброта.

     В житті ми зустрічаємось з красою і підлістю, радістю і горем. Чому ж в такому гарному світі існує зло, байдужість і жорстокість? Чому ми не вміємо прощати одне одному, захистити один одного, або ж – просто  допомогти?  Невже світ без добрих людей і наповнений тільки Злом? Чи залишимо ми добрі сторінки нашого життя?

     Це залежить лише від нас.

  У Ставчанському НВК започаткували проект  

«Дивись не забудь – людиною будь!».

МЕТА ПРОЕКТУ:

    Ознайомити учнів із Законами доброти, честі та справедливості;

    Формувати у школярів найвищі людські цінності: ввічливість, милосердя, людську гідність, чуйність, любов і повагу до ближнього;

    Викликати бажання діяти і підпорядковувати свої дії принципам моралі «Твори добро, красу і радість»;

    Виховувати почуття людської гідності, бажання духовно вдосконалюватися;

    Вчити поважати один одного, допомагати та надавати підтримку.

ЗАВДАННЯ ПРОЕКТУ:

    Організувати систематичні благодійні заходи, спрямовані на надання допомоги дітям-сиротам, дітям з малозабезпечених сімей.

    Створити загони милосердя в старших класах з метою надання адресної допомоги ветеранам та пенсіонерам.

    Організувати  заходи з метою розвитку почуття  толерантності та людяності.

    Залучати учнів школи, вчителів, батьків до участі в благодійних акціях

ОБ`ЄКТ ПРОЕКТУ:

СИСТЕМА ПОБУДОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН УЧНІВ НА ОСНОВІ АДЕКВАТНОЇ РЕАКЦІЇ НА ЗОВНІШНІ ПОДРАЗНИКИ (ВЧИНКИ ЛЮДЕЙ)

ТА БАЖАННІ АКТИВНОГО ВПЛИВУ НА ЗМІНУ ДІЙСНОСТІ

ПРЕДМЕТ   ПРОЕКТУ:

виховання в учнів почуття толерантності, взаємодопомоги та людяності в рамках шкільного проекту «Дивись не забудь – людиною будь!»

ТИП ПРОЕКТУ:

Практично-орієнтований, довготривалий

МІСЦЕ РЕАЛІЗАЦІЇ   СТАВЧАНСЬКИЙ НВК

Очікувані результати проекту:

Ø Сформувати активну життєву позицію учнів;

Ø Навчити учнів творити добро та допомагати людям;

Ø Бути толерантними по відношенню до інших, незалежно від їхнього статусу, кольору шкіри, національності та релігії ;

Ø Створення здорового мікроклімату в школі, активізація процесу згуртування   учнівського колективу.

Ø Набуття учнями таких моральних цінностей як милосердя,    толерантність, бажання допомогти ближньому;

Ø Виховувати почуття патріотизму та любові до своєї Батьківщини.

Очікуваних результатів ми досягли внаслідок реалізації проекту

Дотримуючись слідуючих критеріїв оцінювання ефективності роботи, ми визначились зі структурою проекту

СТРУКТУРА ПРОЕКТУ:

1.     Діагностико-концептуальний етап;

2.     Організаційний етап;

3.     Етап реалізації програми дій.

4.     Етап оцінювання ефективності проведеної роботи.

Зупинимось на окремих аспектах практичної складової в рамках проекту щодо роботи школи по вихованню толерантної особистості

ü  Акція «Допомога ветеранам» 
ü Героїко-патріотична акція «Почесна варта» (впорядкування меморіального комплексу «Ставчанська битва», пам'ятника Воїнам-визволителям села, шкільного саду-пам'яті захисників Вітчизни

ü Вшанування ветеранів Великої Вітчизняної  війни…

ü Благодійна мистецька акція «ДІТИ - воїнам АТО» (благодійний ярмарок виробів учнівської молоді)

ü Акція «Зігрій воїна»

ВИСНОВКИ

  Хай світлими і чистими будуть ваші помисли, а всі справи добрими.

Рано чи пізно на кожний вірус знаходять вакцину. А щоб знищити ненависть, кривду, неприязнь, нещастя у кожного з нас  закладено так багато добра.

  Не шкодуйте його роздавати рідним, друзям, знайомим, не лінуйтесь щодня робити найлегшу справу – дарувати хоч краплину добра всьому живому на землі. І негаразди щезнуть. Тож нехай кожен з нас задумається:

«А чи все я зробив для того, щоб людям було біля мене затишно та спокійно?!»

Людина починається з добра,

Із ласки, щирості й любові,

Із батьківської хати і двора,

Із теплоти, що є у кожнім слові.

Людина в світ приходить для добра,

Щоб в світі цім добро творити.

Вам зрозуміти, діточки, пора,

Що в серденьку з любов’ю треба жити.

Не про майно ідеться нерухоме,

Не про якесь багатство, ні!

А про теоретично нам усім відоме:

Робити один одному добро.

Зроби добро людині і забудь.

Воно тобі сторицею віддасться.

Бо це єдина й непохибна путь

І до твого, і до чийогось щастя.

Презентація: http://www.slideshare.net/ssuser4f7ce1/ss-60998222

Це слово співуче — криниця,

дзвінкої води холодок

Інформаційний проект

Тривалість: 7 тижнів.

Характеристика проекту

Відома істина: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої криничної води зцілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спекотливі дні, дарує радість пастухам.

Криницю в народі називають святим місцем. З ранньої весни коло криниць духмяніють квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї, а восени багряніють кетяги соковитих калинових ягід.

Криниця у нашому обійсті... Це не тільки господарські зручності, але й свідчення мистецького смаку, фантазії.

Чому криниці називають очима України?

Мета: ознайомити учнів з різними видами криниць; учити відчувати красу навколишнього світу, слухати та враховувати думки інших, стисло і зрозуміло вислов лювати свою думку; формувати уявлення учнів про

цінність та значення криниці й води в житті людини; удосконалювати вміння робити висновки, узагальнення, доводити власну думку; спонукати дітей до вміння висувати проблему та шукати шляхи її розв’язання; дослідити традиції українського народу щодо копання криниць; стимулювати пошукову діяльність та пізнавальний інтерес до життя; прищеплювати прагнення берегти воду; виховувати дбайливе ставлення до природних багатств України, повагу до оберегів народної пам’яті.

Завдання проекту:

ƒзібрати інформацію про криницю та криничну воду;

ƒформувати уявлення про те, як шанобливо ставилися наші пращури до криниць;

ƒзалучати до навколишнього життя;

ƒрозвивати творчі здібності;

ƒвиховувати екоохоронний тип поведінки учнів;

Очікувані результати: підвищити обізнаність учнів щодо значення криниці й криничної води; зацікавити у поданій інформації про будову й види криниць; формувати моральні цінності.

Очікувані продукти:

ƒ. макет криниці;

ƒ. книжки-саморобки з повір’ями, прислів’ями і приказками про криницю;

ƒ. портфоліо робіт учнів (аплікації, малюнки, фотоколаж).

Зміст

І. План реалізації проекту.

ІІ. Загубили зірки свої очі в криниці.

ІІІ. Копав, копав криниченьки – і викопав аж 608!

1. Криничний копач Іван Толмач.

2. Трудові будні майстра.

3. Один із секретів майстра «Як вибрати час для копання криниці?»

4. Криниці, викопані ставчанським майстром, гарні на вигляд та

    повноводні.

ІV. Свято-звіт роботи над проектом.

«Це слово співуче — криниця, дзвінкої води холодок».

V. Додатки.

План реалізації проекту

№	Діяльність	Відповідальний	Термін виконання
1.	Створення робочих груп. Завдання для груп. Група «Етнографи» — збирання повір’їв, легенд, пов’язаних з криницею та криничною водою. Група «Фольклористи» — пошук та запис віршів, загадок, прислів’їв про криницю	Педагог-організатор Вчитель історії Бібліотекар
2.	Самостійна пошукова робота дітей
3.	Позакласний захід з  фізики «Батькова криниця»	Вчитель фізики
4.	Дослідження «Вода у словянській міфології»	Вчитель зарубіжної літератури
5.	Виготовлення макета криниці	Вчитель трудового навчання
6.	Розучування пісень	Вчитель музики
7.	Екскурсія «Як дізнатися, де копати криницю»	Вчителі географії та біології
8.	Позакласне читання. Легенди про криницю	Вчитель української літератури
9.	Виготовлення книжок-саморобок, буклетів	Вчитель інформатики
10.	Зустріч з копачем криниць Толмачем І.	Педагог-організатор
11.	Оформлення учнівського портфоліо з ілюстраціями різноманітних криниць	Вчитель малювання
12.	Виготовлення запрошень на свято	Вчитель інформатики
13.	Копання всередині себе криниці життєдайної води	Психолог
14.	Година спілкування «Криниця — душа народу»	Класні керівники, класоводи
15.	Презентація проекту. Проведення свята «Це слово співуче — криниця, дзвінкої води холодок»	Педагог-організатор

Свято-звіт роботи над проектом

«Це слово співуче — криниця, дзвінкої води холодок»

У ч и т е л ь. Прошу, гості дорогенькі, на моє подвір’ячко, на зелене зіллячко! Рада всіх вас бачити — тут на вас чекає зроблена з каменю, дерева і криці старовинна криниця.

1 - й у ч е н ь. Криниці... З великою пошаною ставиться український народ до криниць, уважаючи їх святими місцями.

2 - й у ч е н ь

За селом стоїть криниця чиста

Із краєчком неба в глибині.

В ній вода холодна, промениста

Спогади пробуджує мої.

А над нею журавель цибатий,

І скрипить коновочка стара.

В тій криниці брала воду мати,

Бо ж вона цілюща і жива.

Мохом поросли старі цямрини

Й тріщини, як зморшки на чолі.

Криниці — це очі України,

Рідної найкращої землі.

(Звучить пісня «Жива криниця»)

У ч и т е л ь. Сьогодні ми спробуємо торкнутися серцем джерела, що дає життя усьому живому на землі. Поговоримо про криниці, їх роль у житті

людини, про значення криниці, з’ясуємо, у яких місцях копали криниці наші пращури, як їх освячували й оберігали, з якою пошаною їх оспівано

в піснях, опоетизовано в прислів’ях, возвеличено в легендах.

3 - й у ч е н ь. З давніх-давен у багатьох народів особливо ретельно хороняли й прикрашали джерела, уважаючи їх святими місцями. З криницями пов’язані численні легенди про сховані скарби, хоча ціннішого скарбу, ніж вода, у природі, вочевидь, не існує. Усім відома істина: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої водиці зцілює мандрівників, поновлює сили хліборобам спекотного дня, дарує радість людям. Безцінним даром є прісна вода, що знаходиться в земних глибинах. З водою починають життя (купають новонароджених), з водою і акінчується життя людини (купають тих, хто навіки залишив наше

життя).

4 - й у ч е н ь. Кринична, або колодязна вода (вода з підземних джерел) стоїть поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь. «Доброї путі й свіжої води!» — бажають люди на прощання одне одному. Тому оберігають підземні діаманти криниць.

5 - й у ч е н ь. У давнину люди знаходили джерельце, навколо нього копали ямку, пили ту воду. Але ці копанки швидко замулювалися і люди почали обкладати яму камінням, колодами. Але були такі місця, де вода проходила глибоко під землею.

У ч и т е л ь. Як наші пращури шукали воду?

6 - й у ч е н ь. Я розповім, як шукали воду. Майже у кожному селі був чоловік — колодязник, — який знався на цій справі. Цей чоловік брав два

вербових прутики й обстежував ті місця, де ріс найгустіший спориш. Якщо листочки на прутиках тягнулися до землі, — на тому місці можна копати криницю.

У ч и т е л ь. У тому місці, де було знайдено воду, найстаріший дідусь клав свого капелюха, щоб вода людям мудрості додавала.

7 - й у ч е н ь. А я поділюсь найпростішим способом пошуку води. Візьміть куряче яйце, обмастіть його глиною і залиште, щоб вона висохла. На ніч покладіть яйце на місці майбутньої криниці та накрийте скляною банкою. Якщо до ранку глина стане вогкою більш ніж на половині яйця, то вода

близько. Коли ж потемнішає тільки «п’ятачок», де глиняна обмазка торкалася землі, то шукайте інше місце для криниці.

У ч и т е л ь. Якщо місце для копання криниці обрано, то вже час братися до роботи. Криниці в Україні копали ще в глибоку давнину. Це робота була дуже важка: копати і підіймати наверх землю, опускати вниз зруби, мурувати стіни. Особливо важко, коли твердий ґрунт не піддається лопаті, а то й навіть кирці й ломові. Часто копачам доводиться долати кам’янисті шари — поки дістануться води.

Іноді трапляються й обвали. І щоб не загинув той чоловік, якого опустили на глибину, щоб подавати наверх глину, породи, землю, рятувати, зазвичай, бирається все село. І поки не врятують людину, в селі жодні роботи не проводять. Іноді дістають воду на глибині 15–20 метрів, а іноді — 30–40 метрів.

Ось що писав про важку роботу копання колодязів співець людської душі, київський поет Климентій Зіновіїв.

Немалу відвагу ті, зокрема, з’являють,

Що глибокі криниці для людей копають.

Сажнів іноді бува, двадцять доведеться,

В місці іншому —

усі тридцять набереться.

Де вже там, о Господи, страху не зазнати,

Коли трапиться таку

глибоку криницю копати.

Прекрасною традицією наших пращурів було освячення криниць. Коли криницю було викопано, господар запрошував священика, аби освятити

криницю Йорданською водою.

8 - й у ч е н ь

Де стали в ряд стрункі ялиці,

Гойдають зелень молоду.

Там й досі батькова криниця

Хлюпоче в рідному саду.

9 - й у ч е н ь

Було колись, як спрага брала,

Ми — невгамовні дітлахи —

До неї низько припадали,

Немов знесилені птахи.

1 0 - й у ч е н ь

Прийти б до неї знов, напитись

Її прозорої снаги

І низько-низько їй вклонитись

За всі несплачені борги.

У ч и т е л ь. Здавна в народі кажуть: «Яка криниця — такий і господар, який поріг — така й господиня!» У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагались оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць — цих найсвятіших місць. Над криницями зводили дашки. Вони  мають і практичну доцільність — вода завжди залишається чистою.

Погляньте на розмаїття оздоблених криниць.

(Ілюстрації криниць.)

У ч и т е л ь. Зверніть увагу на криницю довбанку, яку часто можна зустріти в горах. Про неї у своїх віршах згадує поетеса Ганна Ілійчук.

Зітхає тихо довбанка-криниця,

Мабуть, згадавши, як колись давно

Водою, де купалися зірниці,

Білилося на сонці полотно.

З особливим смаком люди оздоблюють криниці на Прикарпатті та на Гуцульщині. Біля кожного обійстя, немов маленькі диво-музейчики, стоять

криниці з вежами, поверх яких прикріплено флюгер або вирізьблено зображення голуба, якоїсь тваринки чи квітів. Якою є будова криниці?

1 1 - й у ч е н ь. Нижню частину криниці називають зрубом, а верхню — цямринням. Його будували з гладкого каменю, викладали з колод.

1 2 - й у ч е н ь. У тих краях, де вода глибоко, її діставали за допомогою пристрою — коловорота. Поперек двох стовпів прикріплювали круглу коло-

ду з ручкою — корбою. До колоди кріпили ланцюг з відром і діставали воду.

1 3 - й у ч е н ь. Криниця — глибоко викопана і захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі; колодязь. Назва колодязь походить від слова колода, якою слов’яни оправляли криницю. А ще, мабуть, від того, що біля криниці часто ставили водопійну колоду, тобто видовбане з колоди корито.

У ч и т е л ь. Відгадайте загадку.

Біля нашої криниці

Проживає диво-птиця.

Довгонога, довгошия,

У криниці дзьоба миє.

Набира відром водицю,

Ставить її на криницю.

(Криниця-журавель)

У ч и т е л ь. Найбільшого поширення в Україні набули криниці з журавлями. Схиляючи свої довгі шиї над криницями, вони милозвучно поскрипували, закликали до себе, напували спраглих і подорожніх. А чому цю криницю називають журавлем?

1 4 - й у ч е н ь. Існує легенда. Колись у сиву давнину мале хлоп’я заблукало в лісі. Захотілося йому пити. Хлопчик натрапив у лісі на глибоку криницю. Він зовсім знесилився і не зміг дістати з криниці води. Аж тут у небі з’явився журавель.

Птах спустився біля криниці і, нахиливши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. Це додало йому сили і він знайшов стежку додому. На пам’ять про доброго птаха люди почали робити криниці, схожі на журавлів, називають їх криницями-журавлями.

У ч и т е л ь. А ще хочу додати, що одним із конструктивних елементів криничного журавля є крук. Так у народі називають ту жердину, до якої

прикріплюється відро. Слово «крук» в українській мові вживається також на означення птаха ворона.

За народними повір’ями, ворон-крук є володарем живої та неживої води. Енергетичний заряд води розписаний по годинах. Найбільш сприятлива вода від 3 до 5 години ночі (ось чому саме в цей час місили тісто, варили їсти).

1 5 - й у ч е н ь. Традиційно біля криниці висаджують калину. Цей кущ не тільки прикрашає криницю, але й оберігає воду від спеки. Із ранньої весни духмяніють тут квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї, а восени на гілках багряніють пучки соковитих ягід.

Біля криниць іноді саджали вербу — дерево, освячене Богом, що давало спокій, рівновагу, благодать.

1 6 - й у ч е н ь

Із криниці-студениці,

Що під калиною в саду,

Я водиці-льодяниці

У відерце наберу.

Дам напитись, освіжитись

Я всім людям в холодку,

Їм водиця-льодяниця

Буде завжди до смаку.

(Діти виконують пісню «Мамина криниця)

Висохла криниця в мами біля хати,

Звідки пили воду, як були малі,

Дивиться на небо стара сива мати,

Там летять додому сірі журавлі.

Приспів:

Не журися, рідна, прилечу до тебе,

Джерело розчищу, вишні напою,

Бо ніколи в світі забувать не треба

Мамину криницю в рідному краю.

Журавлиний клекіт лине над садами,

Кучеряві вишні, голуба вода.

Коли діти вдома, видається мамі,

Що прийшли до неї молоді літа.

У ч и т е л ь. Раніше на все село могла бути одна або дві криниці, тому люди ходили по воду далеко.

Біля гуртівних криниць вигойдувалися дерев’яні відерця, обперезані не лише металевими, а й часто ліщиновими обручами. Вода в таких посудинах тривалий час зберігала прохолоду, природні смакові якості.

Пізніше криниці почали будувати у дворі, біля вулиці, щоб перехожі могли напитися води.

1 7 - й у ч е н ь. Криниця була місцем, де жінки ділилися новинами, розв’язували окремі господарські справи.

Стоять жінки біля криниці,

Туманом тягне від ріки.

В садах шаліють пізні птиці.

У відрах плавають зірки.

Розмова. Свіжість вечорова.

Весна у рідній стороні.

І українська рідна мова

Звучить, як музика, мені.

(Діти виконують пісню «Ой у полі криниченька»)

1 8 - й у ч е н ь

Пекучий день, щебечуть птиці,

Де яворів шумлять ряди,

Я із прозорої криниці

Нап’юсь солодкої води.

У ч и т е л ь. Діти, чи справді у криниці вода буває солодкою? Коли саме? (Відповіді учнів.)

(Сценка «Солодка вода»)

Д і й о в і о с о б и: тато, Василько.

Тато рубає пеньок.

В а с и л ь к о. Навіщо ви це робите?

Т а т о (випростовується, витирає спітніле обличчя). Молодняк краще ростиме, та й паливо з них непогане. Ану, хлопче, відійди! (Поплювавши на долоні, знову махнув сокирою.)

(Василько лягає горілиць на траві неподалік від тата, закладає руки за голову, спостерігає.Чути звук удару сокири. Звук затихає.)

Т а т о. Ти там не заснув?

(Тато помалу йде до криниці. Знімає шапку,п’є воду, смачно прицмокує, потім повільно відводиться, проводить рукою по губах.)

Т а т о. Солодка.

В а с и л ь к о. Як це солодка?

Т а т о. Як узвар.

В а с и л ь к о. Та... (махає рукою). Не вигадуйте. Я ж куштував.

Т а т о. Бачиш, хлопче, не всім вода солодка.

(Кладе руку хлопцю на плече. Повертається до пеньків.)

Т а т о. От що, Васильку, я піду по тачку, а ти позбирай дрібненькі дрова та знеси їх докупи.

В а с и л ь к о. Краще я побіжу по тачку.

Т а т о. Ні, тачку треба полагодити. (Батько йде, а син береться до роботи, збирає, рубає дрова.)

В а с и л ь к о. Хіба я не можу! (Рубає, витирає піт.) Подужаю! (З усієї сили рубає. Потім втомлений іде до криниці. П’є воду, передихає і знову п’є.)

В а с и л ь к о. Так ось чому вода солодка!

У ч и т е л ь. Чому, діти, вода буває солодкою?

(Відповіді учнів)

— А вам доводилося набирати води з криниці?

— Діти, коли набираєте воду з криниць, будьте обережними!

Діти виконують танок.

1 8 - й у ч е н ь

Хай кожному нині присниться

Прозоре, немов льодок.

Це слово співуче — криниця,

Дзвінкої води холодок.

В бджолинім настояна гулі,

Де радість, а зовсім не зло,

Пив спрагло у липні минулім,

Отам біля верб, за селом.

Скуштуйте — і знову поманить,

До себе вона позове:

Хто пив її, той-таки, мабуть,

Сто літ молодим проживе.

1 0 - й у ч е н ь

За селом у нас криничка,

Неглибока, невеличка.

Клен шумить над нею листом,

В ній вода холодна й чиста.

Йдуть із поля трудівниці,

Завертають до водиці.

Із відерцем ходить мати,

Чисту воду з неї брати.

Знають люди: як нап’єшся,

Наче сили наберешся.

І говорять: то криниця,

У якій жива водиця.

2 1 - й у ч е н ь

Край стежки у полі,

В дзвінку косовицю,

Я викопав людям

Глибоку криницю.

В ній райдуга стрічки

Свої умивала

І, навіть, повірте,

Гарнішою стала.

Несли косарі

На луги її вранці,

Пили комбайнери,

Спітнілі у праці.

Всі хвалять цілющу,

В баклаги беруть.

І далі, забувши про втому,—

У путь!

Вода в ній прозора,

Як небо, ясна,

Ще й квітами, травами

Пахне вона.

Сюди прилітали,

Що й диво жар-птиці,

Пили, смакували

Водицю з криниці.

Скликає людей

Студениця-криниця

У сонячну днину

Водиці напитись.

В людей веселіють,

Світлішають лиця,

Їм силу бадьору

Вернула криниця.

2 2 - й у ч е н ь

Де стежина росяниста,

Де калина кучерява,

Там матуся своїх діток

Із кринички напувала.

Пий, синочку, по ковточку,

Набирайся сили.

Пийте, дочки, мов квіточки,

Будете красиві.

2 3 - й у ч е н ь

Криниця при дорозі край села

І журавель похилений над нею.

Хоч би куди дорога завела,

Думки мої із рідною землею,

Бо тут мій дім і тут моя рідня,

І тут священні предківські могили.

Душа моя не прожила б і дня

Без тих країв, які мене зростили.

Я їх люблю і поки буду жити,

Трудитиму і розум свій, і руки,

Щоб на землі, яку я так люблю,

Жили щасливо діти і онуки.

М. Луків

2 4 - й у ч е н ь

У бабусі

Стара хата і клен над криницею.

На криниці корба стара.

Ланцюгом залізним обмотана,

Як невільниця вікова.

Візьмеш в руки відро — пожвавішає,

До води пошлеш — ожива.

Радо кільця із себе струшує,

Швидко оберти набира.

Я тримає її долонею —

Відчуваю тертя тепло.

Вже ланцюг розкрутився повністю,

Начерпало води відро.

Зараз витягну, переллю її,

Почеплю відерце на цвях...

Йду з водою. Щаслива я —

Я в бабусі, в бабусі в гостях.

А. Остролуцька

2 5 - й у ч е н ь

На зеленій галявині,

Де рясна трава,

Дзюркотить криничка

Чиста, лісова.

До води схиляються

Квіти запашні,

Камінці поблискують

В темній глибині.

Ми збирали ягоди,

Забрели сюди.

Відпочити в затишку

Сіли край води.

Ходять в лісі шелести,

Дзюркотить вода...

Це казки криниченька

Нам розповіда.

У ч и т е л ь. Криниці, діти, можуть розповідати казки, якщо уважно  прислухатися до співу криничної води. А ще вони оповиті легендами і переказами.

У народі до будь-якої криниці ставлення шанобливе. Її образ яскраво виринає в легендах як символ знань, чистоти і мудрості, вірності й надії. У ній бачимо безперервність родоводу, джерело його духовності.

Може, хтось із присутніх знає легенди про криницю?

2 6 - й у ч е н ь. Я хочу розповісти про криницю, яку люди називають Молодецькою. Вона є на Черкащині у селі Райгород. Легенду про цю криницю передають з покоління в покоління.

Було це за тих часів, коли турки і татари нападали на Україну. Одного разу із вдалого походу поверталися козаки. Веселі від перемоги, вони навіть не помітили, як попали у ворожу засідку. Такий був бій! Багато козаків полягло у тому бою. Багато було поранено. Тяжко поранили і молодого сотника. Перев’язали козаки сотника,але йому легше не ставало. До того ж він увесь час просив пити. Води не було, а до села далеченько... Узяли козаки свої шаблі й викопали криничку. Випив сотник води із тієї криниці й відразу йому покращало. Ніби й не був поранений. Піднявся, обійняв своїх побратимів і промовив: «Молоді, хлопці!». Відтоді ту криничку називають Молодецькою.

У ч и т е л ь. Хочеться сказати ще й про криницю на Почаївській горі. Кажуть, що там, де ступила Божа Мати, потекла чиста, як роса, цілюща і холодна вода. Люди потяглися до цього джерела на горі, вірили в цілющу силу води. Великим дивом було те, що вода текла не з-під гори, а з її вершини.

У роки боротьби з релігією криницю намагалися знищити, перерили землю тракторами. А через деякий час знову забило джерело, знову потяглися люди сюди.

2 7 - й у ч е н ь. А я хочу розповісти вам про Тарасову криницю. Малим хлопцем Тарас Шевченко разом зі своїм дідом до Мотронинського  монастиря, що в Чигиринському районі.

Ішли вони довго, хоч вийшли з дому ще вранці. Надворі була спека, і подорожні притомилися.

Сіли, поїли, що Бог послав, захотілося пити. Ось неподалік вони й запримітили маленьке джерельце і почали розгрібати навколо. Незабаром звідти забила вода. Та ще ж яка смачна! Напилися, відпочили і пішли далі.

А впорядкована ними криниця залишилася й існує до наших днів, тамує спрагу подорожнім, славиться своєю смачною водою. І називають її

Тарасовою.

2 8 - й у ч е н ь. Великий Кобзар любив джерела, криниці, оспівував їх у своїх творах.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба.

Особливо часто рідні місця згадував Т. Шевченко, коли був на засланні на острові Мангишлак.

„„К. Крижицький. «Біля криниці», 1900-ті рр.

Поет не вірив, що ця дуже засушена земля не обізветься до нього добром. Наважився викопати тут криницю. Узяв заступ і почав копати. Солдати дивувались, а він копав. Другий тиждень приніс радість: ось уже в пригоршні холодна вода. Таки обізвалася до нього і ця безмовна земля.

А він відплатив їй за це добрим подарунком — посадив вербичку, яка пустила коріння в далекому краї.

2 9 - й у ч е н ь. Я знаю таку легенду про криницю. Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилась тільки одна старенька хата. У ній мешкали мама і двоє дітей. Не знали вони, що вода отруєна.

Вийшла з хати дівчинка Катруся. А була вона гарна, мала довгі коси, а на шийці носила червоне намисто. Напилася водиці та перетворилася на кущ калини з червоними кетягами. Вийшов з хати хлопчик Іванко у сірому полотняному одязі. Випив води і перетворився на журавлика.

Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми,— завмерла з горя, посивіла та й перетворилася на сріблясту вербу. З того часу біля криниці стоїть срібляста верба-мати біля своєї доньки-калини і синочка-журавлика.

3 0 - й у ч е н ь. Я читала оповідання В. Сухомлинського «Огірки навколо колодязя» і зараз вам його розповім.

Огірки навколо колодязя

Живе у нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять. Колись у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали. Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою грюкають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він ось що придумав. Як тільки зійшов сніг, скопав Максим навколо колодязя землю й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хто з сусідів поводу, подивиться

на огірки та й назад: чи ж можна огудину топтати. Так і перестали люди до Максима ходити.

А щоб якось нарікання відвернути, він і сам почав брати воду аж із річки. Тихо зробилося в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.

— Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати.

— Над нами усі сміються... Кажуть... Кажуть...

— Що ж вони кажуть?

— Кажуть, що наш батько нелюд...

Мати тяжко зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.

У ч и т е л ь. Я хочу вас ознайомити з однією бувальщиною.

Солдатські криниці

У серпні сорок четвертого року розгорілися бої в Східній Пруссії.  Під пекельним вогнем фашистів важко було навіть голову підняти.

Притиснутих до землі воїнів мучила спрага, палило почорніле від вибухів сонце. Четверо солдатів намагалися донести до наших бійців живильну воду. Доніс Петро Чабан. Решта загинули. І дав слово солдат, що після перемоги копатиме для людей криниці.

Вирішив чоловік і по-своєму увічнив пам’ять 67 загиблих товаришів. Працював П. Чабан, копав криниці. Іноді вода з’являлася аж на двадцятому

метрі.

І ось у навколишніх полях, куди хліборобам колись підвозили воду, у 67 місцях б’ють чисті джерела. А над ними зі смаком оздоблене зовнішнє цямриння.

67 криниць-пам’ятників загиблим героям-землякам, які не повернулися з фронту.

3 1 - й у ч е н ь. А ще я читав, що є криниця барометр. Її ще називають «дихаюча криниця». Стоїть вона в центрі села Покровське на Миколаївщині.

Глибока, з холодною водою, вона інколи з такою силою всмоктує повітря, що важко зняти кришку.

А часом, навпаки — повітря виштовхується з криниці, аж кришка підстрибує, як на чайнику, що закипів.

У ч и т е л ь. Найціннішим є духовне значення криниці, бо це чисте джерело наших душ. Цей домашній оберіг об’єднує покоління, адже криниці

копали діди, батьки, а п’ють із них і бережуть пам’ять родоводу їхні діти й онуки — майбутні покоління народу нашого.

3 2 - й у ч е н ь

Тихо біля хати схлипує криниця

І скрипить до мене довгим журавлем:

«Покуштуй, дитино, чистої водиці

І скажи по правді, як це ми живем.

Півсела щоранку з мене носить воду,

А ніхто й не знає, хто мене копав.

Як же зберегти нам пам’ять родоводу,

Щоб не всох наш корінь, марно не пропав?

Хто ж копав криницю?

Може, мій прапрадід?

Може, мій прапрадід?

Чи ще й їхній дід?

Прилітає вітер до моєї хати,

Замітає давній до криниці слід.

Вже не раз куштую із криниці воду,

Соромно не знати, хто її копав.

Зберігаймо ж, люди, пам’ять родоводу,

Щоб не всох наш корінь, марно не пропав!»

У ч и т е л ь. Як інколи буває прикро, коли окремі господарі, нехтуючи віками виробленою традицією, абияк будують колодязі. Зведуть поверх

землі два цементних круги, прив’яжуть до заіржавленого ланцюга деформоване відро. Довкола жодної рослинки, жодного деревця.

У такій криниці вода стає з гірким присмаком.

— От і ви, діти, бережіть криниці, а сьогодні, коли повернетеся додому, розпитайте у своїх рідних про те, хто викопав криницю, з якої ви п’єте

воду.

(Діти виконують пісню «Дзвони батькових криниць»)

(муз. Лелеки, сл. О. Богачука).

Край дороги батькова криниця,

Батькова джерельна глибина.

Чую, як водиченька-водиця

Дзвонить із невидимого дна.

Приспів:

Сплять натомлені тривоги,

Згасли проліски зірниць,

Дзвонять дзвони край дороги,

Дзвони батькових криниць.

Край дороги батькова криниця,

В’ється над криницею пташа.

Чи води схотілося напиться?

Чи то, може, батькова душа?

Приспів.

Край дороги батькова криниця

Кличе причаститися мене.

Поклонився тихо, як годиться,

Зачерпнув джерельце чарівне.

У ч и т е л ь. Готуючись до нашого свята, дівчата нашого класу збирали й записували повір’я, пов’язані з криницею, а хлопчики — знаходили

й записували прислів’я про криниці. Виготовили ось такі книжечки-кринички.

— Може, хтось із присутніх у залі знає прислів’я й повір’я, пов’язані з криницею?

(Хлопчики читають прислів’я, а дівчата —повір’я.)

Гра «Моя криниця»

Усі гравці утворюють коло. Один з них починає гру. Він каже: «Коло моєї криниці росте верба».

Другий гравець доповнює: «Коло моєї криниці росте верба і калина». Третій додає: «Коло моєї криниці росте верба, калина, мальви». Кожен має повторити назви рослин, сказані попередніми гравцями, і додати своє.

Той, хто забуде назву якоїсь рослини або переплутає порядок називання, залишає гру. Виграє той, хто зможе назвати всі рослини по порядку.

У ч и т е л ь. Запам’ятайте, діти, скільки криниць на землі — стільки й зірок на небосхилі. І якщо вам доводилося бачити, як падає додолу небесна зірниця, отже, десь замулилося джерело.

Діти, щоб не згасали зірки, оберігайте живі криниці.

Нехай кожному з вас на складних дорогах життя яскраво світить своя іменна зірниця...

А ще заповідаю вам берегти настанови і мудрі слова батьків, рідну домівку, криницю, з якої п’єте воду.

(Лунає музика. Учитель декламує вірш)

Під вишневим тихим літнім садом,

Де п’янить бузку пахучий цвіт,

Де звисають ґрона винограду,

Там криниця мамина стоїть.

Мов життя, криниця та глибока,

Наче свідок тихий, мовчазний,

В ній усе: і радощі, й неспокій,

І мого дитинства світ ясний.

І щораз, коли іду додому,

Чи з порога рідного іду,

Бачу я з дитинства ту знайому,

Мамину криницю у саду.

С. Андрійович

— Невмирущою називають криницю. Вона невмируща, поки оточена людською турботою і любов’ю. Ставитися до криниць, до води слід по-

господарськи, берегти її, починаючи з найменшого джерельця.

Хай буде вам вода найсмачнішою у рідному краї, з криниці, де батько і мати пили!

  

Загубили зірки свої очі в криниці

Загубили зірки свої очі в криниці,

Залишили в безодні палаючий зір,

Ніби просять безсилі чистої водиці,

Ніби з неба землі посилають докір.

Упродовж століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами, традиціями. Здавалося б, що спільного має наш цивілізований світ зі старовинними звичаями? Однак, придивившись ближче, збираючи по крупинці, по рисочці золоті розписи у душах і пам'яті старих людей, ми набираємося сили і мудрості, причастившись із невмирущого животворного джерела народної творчості. Невичерпне джерело — то криниця духовності народу, ходіння в глибину часу, у нашу пам'ять, яка зберігає все найталановитіше, творене великим майстром - народом на віки, наше сучасне, коли твориться зрештою те, що не втратить своєї цінності у часових перекатах. Проте, кожен, тільки почувши слово « криниця», бачить в уяві вербу, а під нею живе джерельце, коло якого зростав, або дубове цямриння з відблисками води, в якій і вдень купаються зорі, або отой журавель в тума новім смутку, журавель, якій ніколи не відлітає у вирій.  

    Оспівана легендами, сповита ними, казкою в душі дитячі ввійшла наша українська криниця. Одвіку бережена, молитвами освячена, з водою чистою, як вода озерна, як сльоза. Вона завжди була відкрита очам і небу. Самобутня чарівність і привабливість українських криниць давно привертає увагу цінителів народної творчості. Оспівані в народних піснях, вони з давніх-давен символізують загадковий образ дивної споруди над джерелом підземної води. Як і в народних піснях з сумними переливами та бадьорими закликами, спостерігаємо в ній невичерпну багатогранність архітектури. Безцінним даром природи, прісною водою в земних глибинах розпочинається і закінчується життєвий круг людини. Кринична вода поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь. « Доброго путі й свіжої води» - бажають греки на прощання один одному. Тому й оберігають люди підземні діаманти криниць. Це і дало їм право на людську любов і повагу.

 Криниця – символ достатку, людської доброти, щирості. Вода – це не забаганка, а перша життєва необхідність. Особливо святою, як хліб, землю та вогонь, здавна вважають криничну воду. Відомо, що людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток прозорої джерелиці, зцілює мандрівників, поновлює сили хліборобам у спекотні жнив’яні дні, дарує радість пастухам. Українські криниці споконвіку символізують достаток, невичерпну людську доброту, щирість, привітність. Здавна в народі кажуть: «Яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня». У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць – цих найсвятіших місць. Як тут не згадати прекрасний народні звичаї.

Так майже в кожному селі, на гомінких перехрестях доріг або просто в полі цебеніли і цебенять живі джерела, які невідомо ким, прикрашені турботливими руками. Над колодязями зводились всіляких форм дашки. Вони мали і мають досі практичну доцільність, адже завдяки їм, вода завжди залишається чистою. Нові криниці звичайно копали чоловіки до літнього свята Івана Купала. Обов’язково висаджували поряд кущ калини, який прикрашав криницю.

 А яка криниця без зелені? Калина біля криниці – це вже стало традицією. Це дерево не тільки прикрашає місце, але й оберігає воду від спеки. З ранньої весни духмяніють тут квіти, гудуть бджоли, витьохкують солов’ї, а восени на рябчастих гілках багровіють чарівні цілющі пучки соковитих ягід. У дбайливих господарів обіч колодязя обов’язково висаджувалась ще й клумба з квітами, що прикрашалась з особливим смаком оздобою з природного каменю. А поруч ставили чепурненьку лавку, відерце й полив’яний кухоль. Криниця у селі, за селом чи у місті, це не тільки господарські зручності, але й висока естетична потреба, свідчення мистецького смаку, фантазії. Народна символіка криниці.

Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, куди сходилися всі стежки.Тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело». Колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев’яних колод , якими слов’яни оправляли криницю. А ще мабуть, від того, що біля криниці часто ставили водопійну колоду, тобто видовбане з колоди корито. Якщо господар мав на подвір’ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці.

Криниці присвячено безліч народних казок, повір’їв, легенд, загадок. Наприклад: « В проваллі глибоко виблискує око»; та ін.. В давнину вірили в те, що кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв’язок людини з її минулим і майбутнім. В найдавніших звичаях українців збереглося повір’я, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці.

Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця — хмара — річка. А ще вірили, що на «Зеленому тижні» на зрубах колодязів люблять удосвіта сидіти чарівні діви з розпущеним волоссям, яке все розчісують гребенем. Ці діви називалися криницями і русалками. Ріки та криниці в народних легендах обожнювалися, а тому у воду не можна було плювати. «Не плюй у криницю — доведеться води напиться», «Плювати у воду — все одно що матері в очі». Лілея — улюблена квітка русалок, а тому її, особливо юнкам, не можна було рвати, бо русалка за руку схопить і потягне у вирву. Як вже згадувалося вище, для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води. Лише так можна було відновити сили, почерпнути енергії від водички. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви – П’ятниці або Богородиці.

Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. Цікаво, що наші предки вміли відшукувати під землею потужне джерело, щоб і в посушливе літо криниця не всихала. Існує декілька способів пошуку: v беруть вербову гілочку із зеленими листочками. Прихиливши до землі, водять нею. Там, де листочки тягнуться додолу, обов’язково є вода, можна копати криницю; v яйце кладуть на землю і накривають на ніч відром. Якщо вранці на шкарлупі з’явилася роса, значить під землею є вода. Добрим знаком вважалося, коли на подвір’ї був колодязь або криниця.

Святим обов’язком кожної людини вважалося посадити дерево і викопати криницю. І ніхто не смів називати себе власником криниці чи джерела, бо вода — священна, вона дана Богом усім, хто живе в цьому світі. Вірили в те, що криницю охороняють добрі духи – опікуни людського роду та, що в кожній криниці живе дід — криничник. Оспівування криниченьки у творах українських поетів Символічно, що російська назва джерела « родник» - одного кореня зі словом « родина».

Є багато найменувань джерела: студень, студня, потік, струмок, ручай. А полісяни ще влучно називають - живе місце, живець, животок, животік. В усіх народів побожно ставилися до живих джерел. Це ж стосується і наших пращурів. Скажімо, дайбожичі, окрім гаїв і правічних джерел, вважали святими місцями криниці, животоки, річки і озера, їх ретельно охороняли, біля водних артерій влаштовували ритуалізовані дійства. Навіть до нашого часу дійшов звичай: дівчатам суворо заборонено чепуритися над водою, особливо питною, - « від того обличчя зарябіє».

Живим джерелом енергії вважався й дощ. З цього приводу народне прислів'я стверджує: « Два дощі у маю дарують на два роки хліба». Відтак, до природних животоків у народі було особливе ставлення, їх обсаджували деревами (вербами), очищали від бруду, мулу. Чимало обрядів, пов'язаних з очищенням води, перейшло в християнські вірування. Один з таких - освячення криниць та річок (води). Тричі, а то й чотири рази на рік: на Водохреща, коли свята вода призначалася для людей, на Юрія - для тварин, на Купайла - для врожаю, і на Спаса - знову для людей, відбувалися походи до живих джерел. Освячували й драговини - небезпечні місця, розташовані в пониззі річок та на болотах. Вони завжди відлякували людей своєю загадковістю. Існує безліч легенд та переказів про топкі місця. В одних випадках там живе «нечиста сила», яка зваблює до себе людей і тварин, в інших - це невизначене «єство» в ролі господаря драговини. Щоб умилосердити його, організовували святочні ходи. В одних місцях « єству» приносили жертви — кутю, молоко та крашанки, в інших - освячували святою водою, обходили хресним ходом з вогнями, співали священні пісні, читали Євангеліє і обкурювали кадилом. У перші дні Петрівки освячували й броди. Хто вирушав у далеку дорогу, бажали «Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході».

Посаджу я вербицю, посаджу я сухую, А виросте вербиця, а з'явиться криниця. Вербиця зеленая, криниця погожая - Наша русалонька - дівонька пригожая. Не доїжджаючи до Дубна, подорожуючі зупиняються і п'ють воду з легендарної криниці, бо саме з неї, за розповідями старих людей, пив воду Т.Г. Шевченко під час подорожі по Поділлю і Волині восени 1846 року. Криниця в балці, журавель при ній. Тут, кажуть, воду пив колись Шевченко. І як не вірити у цей переказ! У день пекучий, наковтавшись пилу, Ми спраглими устами припадали До краю дерев'яного відра З тією легендарною водою... (М. Рильський)

Великий Кобзар любив джерела, криниці, оспівував їх у своїх творах. Особливо часто цей мотив з'являється у віршах, написаних ним у далекій безводній пустелі на півострові Мангишлак. Тут йому часто снились криниці рідної Звенигородщини. І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба. Нагнулася, як та журба, Далеко в самотній неволі. І часто у неділю поет ішов до улюбленого куточка - дикого яру - на дні якого бились джерела. Шевченко чекав звістки про волю, прагнув вустами припасти до Дніпра, до холодної криничної води на Рівненщині. Поет не вірив, що ця вкрай засушена земля не обізветься до його душі добром. Відважився викопати тут криницю. Узяв заступ і, наспівуючи «Копав, копав криниченьку, неділеньку-дві», почав копати. Солдати дивувалися, а він копав. Друга неділя принесла радість: ось уже в пригорщі холодна вода... Таки обізвалася до нього і ця безмовна земля. А він відплатив їй за добрий подарунок - посадив вербиченьку. І розпустило коріння дерево Кобзаря в далекому краї.

 Де ллється джерело на тихій плес, Червоне в крові, синє від небес. Я джерелу всю славу віддаю - Той сік землі трима мене в бою. (А. Малишко) А ось яку історію розповіли старожили нашого селища про одне з джерел. Коли довго не було дощу, і спека ставала нестерпною, збирались дев'ять вдовиць, брали лопати, якими саджали хліб у піч, і йшли розчищати криницю, промовляючи молитву до Бога. І за день-два йшов рясний дощ. Криниця – джерело пам’яті про наших предків.

 Криниця — символ здоров’я, сили, багатства, родючості, святості, чистоти. Для дівчат та хлопців — символ краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю. До криниці, особливо у водохрещенську, благовіщенську, купальську та спаську ніч, стараються проникнути лихі сили, де вони справляють свої «розгри», після чого люди й тварини можуть захворіти. Аби запобігти цьому, криниці кропили водо-хрещенською, благовіщенською, купальською та спаською водою попереднього року. У певні святкові дні (перед Великоднем, на Зелені свята, на Івана Купала) переважно дівчата чистили джерела й криниці, прикрашали їх квітами. Чоловіків до цього дійства не допускали. Також робили священні походи до криниць усім селом — із танцями та піснями, заклинаннями та обкурюванням.

За давнини біля жертовної криниці будували капличку, біля якої проводили ритуали поховання та жертвоприношення. v 19 березня обходили довкола криниць, освячували їх, щоб ті гіркими стоками не наповнювалися, щоб вода була добра, чиста й солодка, змивала всі хвороби. v 22 квітня обходили криниці й Джерела, поклоняючись живильній воді. v 21 червня вшановували Федора – колодязника, щедрого на грози. На Федора копали криниці, вірячи, що вода буде чиста, світла й п’янка, від усяких пристрітів корисна. З особливим смаком люди оздоблювали і зовнішнє цямриння. Кому доводилося бувати на Прикарпатті, той переконався в багатстві форм спорядження колодязів. Біля кожного обійстя, немов маленькі диво-му-зейчики, стоять криниці з вежами, поверх яких прикріплено флюгер або вирізьблено зображення голуба. На фронтончиках зображено різноманітні силуети тварин, квітів, краї оздоблено контурною різьбою або художніми розмальовками.

 Про криницю-журавля існує легенда, в якій розповідається про малого хлопчика, який загубився в лісі. Блукаючи, він дуже захотів пити. І враз, хлопчик натрапив на глибоку криницю. Але він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись, у небі з’явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибуло сили, і вона знайшла стежку додому. Після цього випадку в пам’ять про доброго птаха люди почали лаштувати біля криниць пристрої, схожі на журавля, за допомогою яких дістають воду. А назвали таку криницю – криниця- журавель. Від слова криниця утворилось чимало українських прізвищ, назв міст, сіл та річок. Це все історія, народознавство, те, що ми повинні вивчати, знати, не забувати та передавати з покоління в покоління.

Та особливо зараз, у наш час дивишся на деякі криниці – а там брудна вода. Людство, мабуть думає, що природа вічна і вода нікуди не подінеться. Але ж це зовсім не так. На сьогоднішній день вчені заявляють, що кількість води у водоймищах значно зменшилась, а водичку з криниці пити взагалі заборонено. У природи взагалі немає компромісів, а тільки два варіанти: бережно ставитися до неї і насолоджуватися її дарами або вона потроху знищить нас. Тому, бережімо все, що дісталось нам у спадок.

Криниці – чисте джерело пам’яті про наших предків. Цей оберіг об’єднує різні покоління, адже криниці викопували наші діди й батьки, а п’ємо з них і бережемо пам’ять родоводу ми – їхні діти й онуки. У своєму вірші «Жива криничка» Микола Сингаївський мудро підмічає : « За селом у нас криничка, Неглибока, невеличка. Клен шумить на нею листом, В ній вода холодна, чиста. Знають люди: як нап’єшся, Наче сили наберешся І говорять: то криниця, У якій жива водиця ».

Здавна люди шукали слово, яке може вмістити в собі глибини мудрості, добра і знань, і спинилися на слові « криниця». Отак і чуємо: «Омиймо душі наші з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць народного розуму». Вкрай тривожна ситуація сьогодні. І лише доброзичливе, розумне і свідоме спілкування людини з природою принесе радість і здоров'я нам і нашим нащадкам.

То ж будемо робити все, щоб зберегти природу, її найцінніший витвір - людину і безцінний дар - підземну питну воду, щоб «журавлі - надкриничні боги» не гойдали порожніх відер над сліпими криничними очима землі. Скільки криниць на землі, стільки й зірок на небозводі.

І чим більше пульсуватиме незамулених джерел народної пам'яті, тим повноводнішим буде річище духовності…

Використана література

1. Коструба О.М Живиця. К. Навч. книга, 2001

2. Медюк Ю.Г. Культура і побут населення України. К. 1991

3. Науково-методичний вісник. Випуск

4. Українознавство в системі освіти Буковини.

5. Павлюк С.П. , Горинь Г.Й., Кирчева Р.Ф. Українське народознавство. Львів, «Фенікс» 1994.

  

Копав, копав криниченьки – і викопав аж 608!

Криничний копач Іван Толмач

Автобіографія майстра

         Я, Толмач Іван Антонович, народився а селі Ставчани  23 лютого 1952 року. В сім років пішов до школи. В 1967 році пішов навчатися до Ставчанського ПТУ. До призову до армії працював у колгоспі прицепчиком. Потім працював на Зарожанському заводі трактористом.  У 1972 році призвався до лав армії. З 1974 року продовжив роботу у місцевому колгоспі трактористом, потім у сільгоспхімії. Вдома займався садівництвом.

         В 1999 році викопав у себе вдома криницю. Потім копав криниці людям. За 22 роки я викопав 608 криниць. За моїми підрахунками 6км вглиб землі. 

         Я - батько чотирьох дітей і дідусь шести онуків. Все своє життя садив дерева, як навчав мене мій батько. На даний час я – пенсіонер.

Основою мого життя є віра в Бога, моя сім'я, садівництво, копання криниць. Я виростив багато саджанців різних дерев, посадив сади, навчив багатьох садівничої справи, знайшов багато джерел води.

Прийде час і мене не стане, та хтось можливо згадає мене «незлим, тихим словом»… 

Один із секретів майстра «Як вибрати час для копання криниці?»

Для тих, хто звик звіряти всі свої справи з підказками зірок і планет, даємо таку підказку: починати копати криницю найкраще тоді, коли Місяць увійде в знаки водної стихії. Самим же сприятливим у цьому плані вважається час, коли вона знаходиться в Рибах, та ще й зростає. Решта поради будуть суто "земними", практичними.

                  Можна перевірити місце на наявність води!
Провести розвідувальне буріння, щоб визначити, чи підходить вибране місце для того, щоб там була криниця, можна в будь-який сезон. Самостійно зробити це не вийде, потрібно викликати спеціаліста з переносним геологічним буром. Такий прилад може пробурити свердловину вглиб більш, ніж на сім метрів. Що це дає? Розвідка не тільки покаже, чи буде в криниці вода, але і позначить склад грунту і його несучу здатність (якщо цей показник недостатній, то встановлені в колодязі кільця можуть просто потонути, піти в землю). Розвідку за допомогою бура можна зробити хоч навесні, хоч влітку, хоч восени, хоч взимку, а сам процес спорудження колодязя на вибраному місці відкласти до сприятливого часу.

         Грунтові води йдуть вниз - пора копати колодязь!
Ідеальним часом для того, щоб викопати колодязь, вважають той час, коли грунтові води йдуть від поверхні землі в глибину. Колодязь, викопаний в такий час, завжди буде повним. Логіка проста: якщо ви дісталися до води в той час, коли це зробити було найскладніше, то вже в більш «мокрі» часи вона у вас і поготів буде! Якщо ж розпочати будівництво колодязя тоді, коли води підходять до поверхні, є ризик зробити його недостатньо глибоким. Особливо, якщо ви в цій справі новачок. Як правило, недосвідчені люди вважають, що робота закінчена, коли колодязь починає наповнюватися водою. Якщо ж копати почали, коли грунтові води стояли високо, то велика ймовірність, що приблизно півроку такий колодязь просто буде стояти без води і роботу доведеться переробляти, поглиблюючи його, можливо, метра на два (такі сезонні коливання рівня води).

          «Ховаються» грунтові води в посушливий період і взимку, коли вдарять морози. Але взимку копати буває важкувато. Незважаючи на те, що на більшості території Росії взимку земля рідко промерзає глибше 1,2 метра, все одно доведеться витратити додаткові зусилля - розчищати сніг, розігрівати землю, важче буде доставити потрібні матеріали. Тому найкращим часом для того, щоб копати колодязь, вважається кінець літа і початок осені, до того часу, як почнуться дощі. Грунтові води вже йдуть углиб, а додаткових труднощів у процесі копання не виникає.

         Хорошим часом також вважається кінець зими, до початку танення снігу.
До речі, якщо шахта колодязя пролягає через пливуни, то такий колодязь можна копати виключно взимку (підходить також період літньої посухи, але посуха може бути, а може і не бути, а зима трапляється щороку). В інший час прокласти колодязь через пливуни буде неймовірно складно, а то й неможливо.
Водообільність збільшилася - краще не копати!

         Найневдаліше час, який тільки можна вибрати для спорудження колодязя - це рання весна і дощовий період осені. Втім, якщо затяжні дощі раптом вдарять в кінці літа, це теж сигнал до того, що від ідеї викопати колодязь краще відмовитися. Підвищення водообільності може зіграти з вами злий жарт і, як уже говорилося вище, створити ілюзію того, що колодязь готовий, в той час, як для закінчення робіт потрібна установка ще одного-двох кілець.

Використана література

1. Коструба О.М Живиця. К. Навч. книга, 2001

2. Медюк Ю.Г. Культура і побут населення України. К. 1991

3. Науково-методичний вісник. Випуск

4. Українознавство в системі освіти Буковини.

5. Павлюк С.П. , Горинь Г.Й., Кирчева Р.Ф. Українське народознавство. Львів, «Фенікс» 1994.

«ПАМ'ЯТАТИ ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО»

Проект учнівського самоврядування Ставчанського НВК «ДИВОСВІТ»

Вічний вогонь палає,
Дзвонить у долі століть.
Вічний вогонь закликає:
Щастя живих бережіть!
Вічний вогонь клекоче:
Люди, не треба війни,
Щоб не вмирали дочки,
Сестри, батьки і сини.

Концептуалізація проекту

          Одним з пріоритетних завдань освіти сучасної України є патріотичне виховання молодого покоління, метою якого є становлення громадянина-патріота, готового самовіддано розбудовувати Україну як суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, забезпечувати її національну безпеку, сприяти єднанню українського народу, громадянському миру і злагоді в суспільстві. Особливого значення в наші дні набуває питання оптимізації героїко-патріотичної роботи серед учнівської молоді з нагоди відзначення 70-річчя визволення України від фашистських загарбників та 70-річчя Великої Перемоги. 
         Відповідно до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», Указу Президента України від 19.10.2012 № 604 «Про заходи у зв'язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні у 1941-1945 років»  учнівське самоврядування Ставчанського НВК «Дивосвіт» упроваджує проект «Пам'ятати заради майбутнього». 

Мета проекту: увічнення безсмертного подвигу народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, ушанування пам'яті полеглих у боротьбі за свободу Батьківщини, продовження традиції шанобливого ставлення до ветеранів війни і пам'яті про Перемогу.

Завдання проекту:

- оптимізація сучасних технологій виховання учнівської молоді; 
-     виховання почуття гордості за Українську державу, формування етнічної та національної самосвідомості, любові до рідної землі, держави, родини, народу, визнання духовної єдності населення всіх регіонів України, відданості та вірності українському народові, готовності до захисту України, забезпечення її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості;
-       активізація пошуково-дослідницької краєзнавчої діяльності учнівської молоді як пріоритетної форми підвищення ефективності героїко-патріотичного виховання засобами позашкільної роботи.

Організаційне забезпечення

          Організатором проекту виступає учнівське самоврядування Ставчанського НВК «Дивосвіт». Співзасновником проекту є адміністрація  та педагогічний колектив Ставчанського НВК.

Форми та методи роботи

          Основні форми впровадження проекту: конференції, інтелектуальні ігрові програми, вікторини, конкурси-захисти дослідницьких рефератів, виставки дитячої творчості, заочні екскурсії по місцях бойових дій, краєзнавчо-мистецькі акції, тематичні флешмоби.

Результат-прогноз

          Виконання проекту дасть змогу забезпечити утвердження у підростаючого покоління почуття патріотизму, посилення виховної складової в загальній системі формування в учнівської молоді національної гідності, успадкування духовних надбань українського народу, розвиток особистісних рис громадянина Української держави; посилити формування у молоді поваги до України, її героїчного минулого, шанобливого ставлення до ветеранів війни і пам'яті про Перемогу; підвищити професіоналізм організаторів та фахівців з питань патріотичного виховання; посилити формування у молодіжному середовищі світоглядних ідеалів та цінностей, патріотичних переконань, відданості та вірності українському народові, готовності до оборони України, забезпечення захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.

Моніторинг та оцінювання завдань

          Моніторинг та оцінювання виконання завдань буде проводитися шляхом проведення підсумків роботи за результатами конкурсів, конференцій, участі в акціях. Моніторингові висновки будуть заслуховуватися на засіданнях творчої групи «Виховуємо патріотів», педагогічних рад, узагальнені в альманасі «Пам'ятати заради майбутнього»

Творча група проекту

Керівник проекту – Грубляк Л. Г., педагог-організатор
Склад творчої групи:
Гуйван О. С.. – педагог-організатор
Максимчук В. М. – директор НВК, вчитель історії
Лазарюк О. В., голова учнівського самоврядування НВК

Етапи реалізації проекту
І етап - діагностично-концептуальний - вересень 2014 р.
ІІ етап - формуючий - жовтень 2014 - квітень 2015 рр.
IІІ етап - узагальнюючий - травень 2015 р.

Основні заходи з реалізації проекту

І етап
ДІАГНОСТИЧНО-КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ (вересень 2014 р.)

1. Методично-педагогічне забезпечення впровадження проекту (семінар з керівниками та учасниками; відповідальний – Грубляк Л. Г.). Час проведення: 10 вересня 2014 р.

2. Семінар-практикум «Сучасні підходи до організації героїко-патріотичного виховання учнівської молоді засобами краєзнавчої діяльності» (засідання творчої групи «Виховуємо патріотів»; відповідальний – Гуйван О. С.). Час проведення: 10 вересня 2014 р.

3. Благодійна мистецька акція «ДІТИ - воїнам АТО» (благодійний ярмарок виробів учнівської молоді, флешмоб, «поштова скринька», мистецька програма «Ми діти твої «Україно!»; відповідальні: Гуйван О. С., Лазарюк О. В.) Час проведення: 12 вересня 2014 р.

4. Конференція юних краєзнавців на базі шкільного музею (етап Всеукраїнської акції «Естафета пам'яті», присвяченої 70-річчю визволення України від фашистських загарбників; відповідальні: Максимчук В. М., Гуйван О. С.). Час проведення: 25 вересня 2014 р.

ІІ етап
ФОРМУЮЧИЙ  (жовтень 2014 - квітень 2015 рр.)

1. Конкурс-захист краєзнавчих дослідницьких робіт до 70-річчя визволення України від фашистських загарбників «Не згасити пам'яті вогонь» (конкурс-презентація краєзнавчо-дослідницьких робіт юних краєзнавців на базі шкільного музею; відповідальні: Максимчук В. М., Грубляк Л. Г.; учасники творчої групи ). Час проведення: 15 - 22 жовтня 2014 р.

2. Участь вихованців та учнів у творчих конкурсах, експедиціях, акціях:
- Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Моя Батьківщина - Україна»
- Всеукраїнська історико-географічна експедиція «Історія міст і сіл України»
- Всеукраїнський конкурс на кращий навчально-методичний матеріал туристсько-краєзнавчої тематики.
(підготовка індивідуальних та колективних робіт на районний етап конкурсу; відповідальний – Максимчук В. М., Грубляк Л. Г.; учасники творчої групи). Час проведення: протягом навчального року (за окремим планом).

3. Екскурсійні маршрути, подорожі «Пам'яті вдячні нащадки» (відвідування музеїв Великої Вітчизняної війни, пам'ятних місць боїв за визволення Чернівецької області; відповідальні – керівник шкільного музею). Час проведення: жовтень 2014 р. - квітень 2014 р.

4. Героїко-патріотична акція «Почесна варта» (впорядкування меморіального комплексу «Ставчанська битва», пам'ятника Воїнам-визволителям села, шкільного саду-пам'яті захисників Вітчизни; відповідальні - керівники проекту, органи шкільного самоврядування). Час проведення: жовтень - листопад 2014 р.; квітень - травень 2015 р.

5. Зліт юних краєзнавців Ставчанського НВК та Ставчанського професійного ліцею «Вічний вогонь закликає: щастя живих бережіть!», присвячений 70-річчю визволення України від фашистських загарбників ( на базі  Ставчанського ПТЛ; відповідальні: Максимчук В. М., члени проекту ). Час проведення: 2 листопада 2014 р.

6. Уроки Пам'яті «У пам'яті світ врятований», присвячені 70-річчю визволення України від фашистських загарбників та Великої Перемоги (тематичні уроки; відповідальні: Грубляк Л. Г., Гуйван О. С.). Час проведення: жовтень 2014 р. - квітень 2015 р.

7. Семінар-практикум для вчителів-предметників краєзнавчого напряму «Шляхи оптимізації патріотичного виховання учнівської молоді в процесі краєзнавчо-дослідницької діяльності» (панорама творчих ідей; відповідальний – Максимчук В. М.). Час проведення: грудень 2014 р.

8. Шкільний мистецький огляд-конкурс «Пам'ятати заради майбутнього».
Мистецький конкурс за номінаціями (військово-патріотична тематика творів):
- вокал, музичне мистецтво;
- хореографія;
- театральне мистецтво;
- конкурс читців;
- конкурс літературних композицій;
- конкурс робіт з образотворчого та декоративно-вжиткового мистецтва
Відповідальні: Грубляк Л. Г., Гуйван О. С., Лазарюк О. В.
Час проведення: лютий - березень 2015 р.

9 Краєзнавчо-мистецька акція «Пам'ятати заради майбутнього», присвячена 70-річчю Великої Перемоги (заключний захід проекту: презентація найкращих краєзнавчих досліджень, найкращі концертні номери, тематична виставка робіт, мистецькі подарунки ветеранам Великої Вітчизняної війни тощо; відповідальні: члени проекту; запрошені учасники акції - ветерани Великої Вітчизняної війни). Час проведення: травень 2015

10. Виставки малюнків, творчих робіт учнів «Навічно в пам'яті людській» (експозиції малюнків, творчих робіт членів учнівського самоврядування «Дивосвіт»; відповідальні: Грубляк Л. Г., Гуйван О. С.). Час проведення: жовтень 2014 р., квітень 2015 р.

ІІІ етап
УЗАГАЛЬНЮЮЧИЙ ( травень 2015 р.)

1. Моніторинг якості виконання Проекту (анкетування, збір матеріалів про роботу краєзнавчих гуртків, аналіз якості виконаних заходів Проекту; відповідальний – Гуйван О. С.). Час проведення: травень 2015 р.

2. Видання краєзнавчого альманаху «Пам'ятати заради майбутнього» (узагальнення методичних матеріалів з краєзнавчої роботи; відповідальний – Грубляк Л. Г.). Час проведення: травень 2015 р.

 

ВИСНОВКИ

 

Патріотизм (від грецького “патріс”) – це любов до Батьківщини, відданість Вітчизні, народу. Але в умовах українських реалій, коли багато речей викликають у суспільстві негативне ставлення, виховувати справжніх патріотів дуже складно. Чи є сьогодні альтернатива патріотизму? Мабуть, ні. І якщо в суспільстві буде панувати нігілізм, нехтування долею рідної країни, це призведе до бездержавності і ще гіршого життя...

Якщо буде світло в душі, буде краса в людини,

Якщо є краса в людини, буде гармонія в домі,

Якщо є гармонія в домі, буде порядок у нації,

Якщо є порядок у нації, буде мир у світі.

Презентація: http://www.slideshare.net/ssuser4f7ce1/ss-61010069

Матеріали на районну конференцію

Всеукраїнської експедиції учнівської та 

студентської молоді

 «Моя Батьківщина - Україна»

Жанрове й тематичне

розмаїття народних пісень

села Ставчани

Зміст

І. Жанрове й тематичне розмаїття народних пісень села Ставчани

ІІ. Жива душа ставчанської пісні

ІІІ. Життя - як виспівана пісня

ІV. Додатки

V. Використана література

Жанрове й тематичне розмаїття народних пісень села Ставчани

                                              Українська пісня - це милозвучність і краса,

                                              не кажучи вже про класичну простоту

                                              та безпосередність натхнення!

                                              Се - джерело, з якого на здоров'я

                                               довго ще будуть пити нащадки.

П.А. Грабовський.

З чого починається любов до отчого краю? Мабуть, у кожного українця вона починається з маминої колискової. Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою своїх дітей?

Українська пісня — це поетична біографія українського народу. Пісня — це наша історія, наша гордість і слава. З пісні покоління за поколінням черпає духовні сили, мудрість. Вона супроводжує людину протягом життя. Вона допомагає хліборобу у полі, трудівнику за верстаком, господині в обійсті. Пісня допомагає у горі і звеселяє у щасті. Пісня вчить любити Батьківщину, боротися за її волю, допомагає осмислити минуле.

Українська народна пісня буде завжди чарувати світ своєю довершеністю.

         Серед усiх видiв українського фольклору найважливiше i найпочеснiше мiсце належить пiсеннiй творчостi.

При усній передачі пісня виступає в органічному поєднанні з інтонацією, жестом, мімікою, мелодією. Цю єдність важко передати на письмі без певних втрат, що стосуються насамперед нюансів емоційного. Кожен варіант пісні, записаний від інших людей, звучить по-різному. На відміну від інших видів мистецтва, закріплених у знаковій системі, у фольклорі нема остаточно завершених творів. Кожен виконавець може вносити свої поправки, доповнення; перекомпоновувати текст, але всі ці зміни все - таки обмежені традицією і спираються на неї. В цьому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів. В пісні поєднано напругу думки і настрою, виражену в слові і мелодії,- остання підносить на вищий щабель емоційний вплив пісні. Нескладна мелодія і ритмічна організація тексту сприяють запам'ятовуванню і відтворенню.

   Враховуючи різницю в тематиці, функціях, поетиці і ритмомелодиці української, зокрема ставчанської пісенності, увесь її масив можна поділити на основні жанри: історичні пісні, співанки-хроніки, які представляють епічний рід; балади мають ознаки епіки і лірики. Календарно-обрядова і родинно- обрядова пісенність, що належать до ліричного роду, включає в себе такі жанри: колядки та щедрівки, йорданські та стрітенні, веснянки і постові пісні, великодні та юр'ївські, миколаївські, троєцькі і русальні, купальські та жниварські, осінські та покровні, весільні та голосіння.

   Переважна більшість пісень носить сумовито-тужливий характер, що відповідає нужденному побуту, в якому довгі роки перебували ставчанці, важке життя на чужині, туга за рідним краєм і рідними, нещасливе кохання, родинні стосунки тощо. У піснях збережено діалектизми, характерні для регіону. Що ж стосується мелодій, то вони, хоч і не мають великого діапазону, проте дуже мелодійно-гнучкі і допомагають розкриттю змісту.

Заспівав би співаночку тай коби ї вдати,

Бо це чужа сторіночка, будут си сміяти.

Бо це чужа сторіночка, щей чужії люди.

Бо як не вдам співаночку, сором мені буде.

   Особливо характерні у цьому відношенні балади. До високохудожніх зразків балад належать твори про вдовину долю: «Ой в неділю пораненьку, чуть розсвіт», «Ой жила вдова при селі», «Жила собі вдовонька», «Ой жила вдова посеред села».

   Повні драматизму деякі рекрутські та вояцькі пісні, що глибоко западають в душу своєю правдою життя.

Ось як співається в одній із рекрутських пісень:

Стали  думать ще й гадать:

Кого в солдати забрать.

Заберемо багача —

То багач відкупиться.

Заберімо сироту —

То й не буде клопоту.

Нема неньки, ні отця,

А сам не одкупиться.

Веснянки

- Воротарю, воротарю-воротарчичку,

Я втвори, я втвори воротечка. (2р.)

- Ой що ж там, ой що ж там за пан їде?

Ой що ж нам, ой що ж нам за дар везе?

- Найкраще, найкраще горняточко,

Крайнеє, крайнє дитяточко. (2р.)

Колядки та щедрівки

- Пустіт до хати, будем плясати,

Надворі мороз, плясати немож.

- Пустіт до груби, загрієм зуби,

Пустіт до печі, загрієм плечі.

Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску,

Та й виросла сосна, тонка, висока.

Тонка, висока, гіллям широка.

На тонкій сосні – колиска срібна.

А в тій колисці – панна йа гречна.

Панна йа гречна, панна йа Ганна.

Та й колишуть її три браття рідні,

Та й співають її три голосочки.

Одини голос каже, що ненько кличе,

Що ненько кличе – воли пригнати.

Воли пригнати, в стайню загнати.

Другий голос каже, що мамка кличе.

Що мамка кличе – води принести,

Води принести, вогонь розкласти.

Третій голос каже, що братчик кличе ,

Що братчик кличе – мед-вино пити.

Мед-вино пити і довго жити,

Пане господарю, віншуємо вас.

Віншуємо вас щастям-здоров’ям!

Щастям-здоров’ям, новим Рождеством!

Головним критерієм жанрової атрибуції, груп соціально-побутової лірики береться ознака тематики: козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські, бурлацькі та ін.

Козацькі, рекрутські, наймитські та вояцькі пісні

Ой зацвила черемшина в зеленому гаю.

Хто приймаком не буває, той горя не знає. (2 р.)

- Вставай, приймак, вставай , приймак, годі тобі спати,

Йди запрягай штири воли, йди в поле орати.(2 р.)

Оре приймак, оре приймак, від краю до краю,

Йа всі жінки обід несуть, а мою бог має. (2 р.)

Оре приймак, оре приймак до сухого лому,

Випрягає сиві воли та й іде додому. (2 р.)

Прийшов приймак, прийшов приймак, заходить до хати,

Його стара, його стара зачала лаяти.(2 р.)

Наварила стара теща борщу з буряками,

Як наївся приймаченько та й вмився сльозами.(2 р.)

Наварила стара теща борщу з лободою,

Як наївся приймаченько та й вмився сльозою.(2 р.)

Чому в ставу води нема? Бо випили орли.

Чом в сироти правди нема на світі ніколи?(2 р.)

Бо сирота рано встає, а пізно лягає,

Бо сирота до полудня й обіду чекає. (2 р.)

Іде наймит з поля, з поля, На воли вкриває,

Йа газдиня з усіх мисок йа в одну зсипає. (2 р.)

Питаються діти: - Нащо це, мамо, зсипаєш?

- Це нашому наймитові, най пообідає. (2 р.)

Та на тобі, наймиточку, вечерю з обідом,

Та й що тобі не достане, то доїдай хлібом. (2 р.)

 Не берися, наймиточку, до хліба цілого,

Але бери на запічку букарку черствого. (2 р.)

- Бодай тобі, газдинечко, так легко конати,

Та як мене по обіді хлібом доїдати. (2 р.)

Через тиждень тяжко роблю, в неділю до млина,

Йа все газда нарікає: роботи з тя нема. (2 р.)

Вийшов наймит, вийшов наймит на тік молотити:

- Дякую ти, господарю, не можу робити. (2 р.)

Вийшов газда, вийшов газда на тисові двері:

- Чекай, чекай, наймиточку, не йди без вечері. (2 р.)

- Та й не хочу вечеряти, та й не хочу їсти,

Лишень хочу з господарем коло стола сісти. (2 р.)

Родинно - побутова лірика так само, тільки умовно може бути поділена за тематикою на жанри: пісні про кохання і родинне життя. Пісні про кохання становлять кількісно найбільшу частину родинно- побутових творів. Закоханість, переживання розлуки, туга і сум за коханою людиною, вірність і зрада - такими є основні мотиви цих пісень.

Пісні про кохання

Вирубайте той садочок, звідки сонце сходить,

Та най мені буде видко, де мій милий ходить. (2р.)

Ходить милий по садочку, а я по долині,

Та й крається мені серце на дві половині.(2р.)

- Зійди, милий, зійди, милий, з горба на долину,

Розвесели моє серце, хоч на половину.(2р.)

Зійшов милий, зійшов милий, з горба на долину,

Розвеселив моє серце ще й мою родину. (2р.)

- Сідай, милий, на ковбочку, най тя поколишу,

Шукай собі, милий, другу, бо я тебе лишу.(2р.)

- Ой не тепер, моя мила, другої шукати,

Як не раз я нагуркавси коло твої хати. (2р.)

- А ти стукав, а ти гуркав, я не виходила,

Чого-сь собі не роздумав, що-м тя не любила. (2р)

Ой під гай зелененький ходи мій миленький.

Тай затикав капелюшок розмаєм дрібненьким.

Нащо ж тобі, мій миленький, розмаю, розмаю,

Як я тобі на неділю квіточку тримаю.

Тече вода з-під явора, а під дубом сухо.

Чого сидиш, не говориш, моя щебетухо?

Аби тебе щебетала лихая година.

Було личко, як яблучко, тепер жовта глина.

Ой на горі мак розцвивси, на долині розстеливси.

Пішов мій милий на друге село тай там ожинивси.

Впрягай , брате сиві коні, сиві, вороненькі

Тай поїдемо на друге село до мого миленького.

Як приїхали в друге село тай там нас питаютси,

Чи ви сусіда, чи рідна сестра, що приїхали на весілля.

«Я не сусіда, ні рідна сестра, а я перша дружина

На весілля прийшла.»

«Ти до мене не ходи, сварку не роби,

Бо ми возмим буки в руки тай тебе поженем.»

«А я тобі наказавши, а я тебе напросивси,

Шо побрось, побрось свою натуру, бо я тебе покину.»

Ой на горі вишня, чому не черешня.

Любивис ня, кохавис ня, чому не береш ня.

Як же тебе брати, як ти мені сваха.

Твоя мама говорила, що я гайдамаха.

Я не гайдамаха, людей не вбиваю.

Любивим тя, кохавим тя сватати думаю.

Твоя мама говорила, моя мама чули, що ти зволоцюга.

А най дає твоя мама воли та п’яту корову.

Моя мама не хоче тебе на обору.

«Вкупці хмарка, вкупці хмарка, дрібний дощик іде,

Не гнівайся, моя мила, як я спізна йду.» (2р.)

«Спізна, мила, спізна, мила, з пізної вечері.

Як загуркаю, як заковтаю, втвори, мила двері.» (2р.)

Мила двері відчиняє, милого питає:

«Так пізно забавив, що ти ж мені вечерічки солодкої збавив.»

«Ой забавив, ой забавив в другої, в другої.

Ї вечеря солодшая в три рази від твої.»

«Тай якби я та і знала в котрої, в котрої,

Вона ж би си відцурала сорочечки свої.»

Пішла мила тай у поле фасульки садити,

 Пішов милий у коршмочку горівочку пити.

Посадила я фасульочки тай іду додому,

Повертаю до коршмочки, п’є милий з кумою.

«Іди, милий до домочку роботу робити,

Ти, кума, іди до мене, шос маю питати.»

Пішла кума перед мене, не може відказати,

Я знайшла гостру сапу, головочку втяла.

«Отут тобі кума жити, отут тобі пити,

Тай не будеш мені молоденькій тай дім розводити.»

Пісні про жіночу долю розкривають переживання родинних взаємин, змальовують становище невістки в, чужій родині, нерідко висловлюють розчарування жінки в її надіях на подружнє щастя. До родинно - побутової лірики відносять також удовині і сирітські пісні.

Співають, коли шиють вінок

Видко пташечку по літанячку,що низенько літає.

Видко сироту по весіллячку, Що вона татка не має. (2р.)

Двір не вметений, стіл не стелений, родинка не спрошена. (2р.)

Двір вметуть пташки, стіл встеля свашки, родинку спросять дружки (2р.)

Родинно-побутові пісні

У ліричних піснях знайшли відображення найрізноманітніші прояви української народної душі. Героям цих творів властиві краса й духовне багатство, здатність до щирих і глибоких переживань. Окремим жанром називають також колискові й дитячі пісеньки, хоч маючи свою специфіку, вони становлять одне з відгалужень пісень про родинне життя.

Зійшов місяць, зійшов місяць

Над мойов коморов.

- Вийди, кумко, вийди, любко,

З тобов поговорю.(2 р.)

- Зажди, милий, зажди, милий,

Зажди хоч годину,

Най я присплю, заколишу

Маленьку дитину. (2 р.)

- Добре тобі, кумко-любко,

Дитя колисати,

А надворі метіль мете,

Не можу стояти. (2 р.)

Метіль мете, метіль мете,

Снігом замітає,

Скляниця із медом-вином

До рук прилипає. (2 р.)

- Та й хто ж тебе, куме любий,

Та й на цесе просив,

Щоб ти мені, куме любий,

Мед-горівку носив. (2 р.)

- То не треба, кумко-любко,

На це запрошати,

Біле личко, чорні брови

Не дають ми спати. (2 р.)

Жартівливі

Ой надумав я жинитися, гадав жінку мати,

Тай вбив мороз кукурудзу, нічим годувати.

Я  вбив мороз кукурудзу, я вбив мороз гречку,

Будем мати, пане брати, оба суперечку.

Пане брате, пане брате, ой зрадуй на мене,

Шо не хоче говорити дівчина до мене.

Аби вона, пане брате тоди говорила,

Як віросте серед села висока могила.

Ой могила, пане брате, могила, могила,

Якби її розорали, жито би родило.

Якби її розорали ще й заволочили,

Та з неї би пшениченьку не перевозили.

Жива душа ставчанської пісні

Особливий науковий інтерес до нашого пісенного регіону неодноразово виявляли фольклорні експедиції студентів-фольклористів з Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

Об’єктом фольклорного дослідження серед інших сіл Чернівеччини стали ще в 1974 році і Ставчани.

Дослідники народного фольклору зустрілися і потоваришували з берегинями пісенних традицій села Ставчани: Каралаш Надією Петрівною (1920 р. н.), Перебиківським Андрієм Васильовичем (1904 р. н.), Гуцулом Тимофієм Семеновичем (1920 р. н.), Захотій Надією Семенівною (1925 р. н.), Гуцул Марією Семенівною (1921 р. н.).

Ставчанці подарували у власному виконанні багато самобутніх пісень нашого села. Дослідницькі матеріали, зафіксовані на відео та диктофон, чекали на своє подальше вивчення краєзнавцями, етнографами, соціологами та фольклористами.

І ось і 1990 році у видавництві «Музична Україна» (Київ) виходить пісенник «Пісні Буковини» (записи та упорядкування Яківчук Авксентій Федорович, розшифровка нот з магнітних плівок Смаль Кузьма Антонович).

До цього збірника увійшло і 7 пісень, записаних від Каралаш Надії Петрівни.

Ми пишаємося творчою спадщиною наших народних співаків-земляків. Давно їх вже немає серед нас, та ми віримо в живу душу ставчанської пісні.

Життя - як виспівана пісня

Про жительку села Ставчани

Ольгу Петрівну Перебиківську 1921 року народження

Ольга Петрівна  пам’ятає більше сотні народних пісень. “Я взагалі пам’ятуща”, - говорить вона, ховаючи живий світлий вогник в глибині своїх теплих сивих очей. Пам’ятає вона навіть той час, коли вчилася ходити. Ніхто не вірить, а вона пам’ятає. Пам’ятає і той момент, коли років у два їй щось наснилося, і вона, прокинувшись, уперше заспівала. І той час, коли трошки пізніше, кружляла з піснями по хаті, аж голова запаморочилася. Дісталося тоді від мами за ті пісні.

Ольга  Петрівна взагалі багато чого пам’ятає. Пам’ятає і босоноге голодне дитинство і початок війни, і як брат Іван не повернувя з фронту, і як важко з сестрою Анастасією працювала в колгоспі.

Вона пам’ятає усі пісні, що співала її мама, Оксана Федорівна. А та всю свою журбу за нещасну вдовину долю переливала в пісню. Часто, сидячи за ткацьким верстатом, заводила вона тужливих під ритмічний перестук кросен. Ольга вбирала ті пісні, ховаючи, як найдорожчий скарб, у своєму серці. Разом з тим, переймала і мамині секрети ткацтва.

“Раніше люди буди безграмотними, але мудрими, - повагом говорить майстриня, - Бог їх наділяв талантом, що усе по господі уміли робити своїми руками: і віз, і ткацький верстат, і ступу зерно товкти, і жорна, і бочки, діжки, скрині, посуд – усе, що треба в господарстві. І скрізь ішли з піснею: і на поле, і до роботи, і на весілля, і на хрестини – до кожного свята була пісня і не одна”.

Сидимо в затишній хатині Ольги  Петрівни, що примостилася під самим лісом на краю села, п’ємо запашний чай із лісових трав та ягід біля грубки, де “Бог живе”, гортаємо сторінки родинного альбому. Ось мала Ольга з братом Іваном та сестрою Анастасією на руках у мами й тата. Ось – вона з мамою за верстатом…

На прощання Ольга Петрівна подарувала нам іще одну пісню.

Я відти гора, я відти друга.

Межи тими горочками зоря.(2)

А то не зоря, то мила моя.

Взяла в ручки коновочки, по воду пішла.(2)

А я за нею, як за зорею,

Сивим конем, як соколем, наздогоняю.(2)

Як на здогонив, та й заговорив:

«А хто ж тебе, моя мила, так рано збудив?»(2)

«Ніхто не будив, я сама встала,

Взяла в ручки коновочки, по воду пішла.»(2)

«Ой мила моя, напій ми коня

З глибокої криниченьки, срібного вадра.»(2)

«Кінь води не п'е, копитами б'е,

Ой варуйся, моя мила, бо він тебе вб'е.»(2)

«Як він мене вб'е, кінь конем буде.

Ой є в мене менша сестра, за  тебе піде.»(2)

«Я меншій сестрі поклоняюси,

Я з тобою, молодою, обвінчаюся.»(2)

«Ой мила моя, сідай на коня

Та поїдем в чисте поле до мого двора.»(2)

Поверталися ми додому засніженою сільською дорогою, а в пам’яті лишилися слова Ольги  Петрівни: “Ото буває, як стане дуже сумно одній у хаті, чи схопить щось за серце, стисне туга, то підіпруся собі біля грубки – та й співаю. І біда відступає, легше стає на душі”. Ось таке її життя – як нескінченна виспівана пісня, де поєдналися і радість, і туга, і біль, і сподівання на краще. Пісня, яку варто послухати і зберегти у своєму серці.

Хочемо  доземно вклонитися всім берегиням пісенного фольклору Ставчан за той безцінний духовний скарб, який нам вдалося почути та записати від них і побажати їм здоров'я, щастя та радості в житті.

ДОДАТКИ

Пісні, записані  від Перебиківського Андрія Васильовича (1904 р. н.)

***

Ой на горі мак розцвивси, на долині розстеливси.

Пішов мій милий на друге село тай там ожинивси.

Впрягай , брате сиві коні, сиві, вороненькі

Тай поїдемо на друге село до мого миленького.

Як приїхали в друге село тай там нас питаютси,

Чи ви сусіда, чи рідна сестра, що приїхали на весілля.

«Я не сусіда, ні рідна сестра, а я перша дружина

На весілля прийшла.»

«Ти до мене не ходи, сварку не роби,

Бо ми возмим буки в руки тай тебе поженем.»

«А я тобі наказавши, а я тебе напросивси,

Шо побрось, побрось свою натуру, бо я тебе покину.»

***

Ой на горі вишня, чому не черешня.

Любивис ня, кохавис ня, чому не береш ня.

Як же тебе брати, як ти мені сваха.

Твоя мама говорила, що я гайдамаха.

Я не гайдамаха, людей не вбиваю.

Любивим тя, кохавим тя сватати думаю.

Твоя мама говорила, моя мама чули, що ти зволоцюга.

А най дає твоя мама воли та п’яту корову.

Моя мама не хоче тебе на обору.

***

Заспівав би співаночку тай коби ї вдати,

Бо це чужа сторіночка, будут си сміяти.

Бо це чужа сторіночка, щей чужії люди.

Бо як не вдам співаночку, сорм мені буде.

«Вкупці хмарка, вкупці хмарка, дрібний дощик іде,

Не гнівайся, моя мила, як я спізна йду.» (2р.)

«Спізна, мила, спізна, мила, з пізної вечері.

Як загуркаю, як заковтаю, втвори, мила двері.» (2р.)

Мила двері відчиняє, милого питає:

«Так пізно забавив, що ти ж мені вечерічки солодкої збавив.»

«Ой забавив, ой забавив в другої, в другої.

Ї вечеря солодшая в три рази від твої.»

«Тай якби я та і знала в котрої, в котрої,

Вона ж би си відцурала сорочечки свої.»

Пішла мила тай у поле фасульки садити,

 Пішов милий у коршмочку горівочку пити.

Посадила я фасульочки тай іду додому,

Повертаю до коршмочки, п’є милий з кумою.

«Іди, милий до домочку роботу робити,

Ти, кума, іди до мене, шос маю питати.»

Пішла кума перед мене, не може відказати,

Я знайшла гостру сапу, головочку втяла.

«Отут тобі кума жити, отут тобі пити,

Тай не будеш мені молоденькій тай дім розводити.»

***

Ой надумав я жинитися, гадав жінку мати,

Тай вбив мороз кукурудзу, нічим годувати.

Я  вбив мороз кукурудзу, я вбив мороз гречку,

Будем мати, пане брати, оба суперечку.

Пане брате, пане брате, ой зрадуй на мене,

Шо не хоче говорити дівчина до мене.

Аби вона, пане брате тоди говорила,

Як віросте серед села висока могила.

Ой могила, пане брате, могила, могила,

Якби її розорали, жито би родило.

Якби її розорали ще й заволочили,

Та з неї би пшениченьку не перевозили.

***

Ой під гай зелененький ходи мій миленький.

Тай затикав капелюшок розмаєм дрібненьким.

Нащо ж тобі, мій миленький, розмаю, розмаю,

Як я тобі на неділю квіточку тримаю.

Тече вода з-під явора, а під дубом сухо.

Чого сидиш, не говориш, моя щебетухо?

Аби тебе щебетала лихая година.

Було личко, як яблучко, тепер жовта глина.

***

Чому в ставу води нема? Бо випили орли.

Чом в сироти правди нема на світі ніколи?(2 р.)

Бо сирота рано встає, а пізно лягає,

Бо сирота до полудня й обіду чекає. (2 р.)

Іде наймит з поля, з поля, На воли вкриває,

Йа газдиня з усіх мисок йа в одну зсипає. (2 р.)

Питаються діти: - Нащо це, мамо, зсипаєш?

- Це нашому наймитові, най пообідає. (2 р.)

Та на тобі, наймиточку, вечерю з обідом,

Та й що тобі не достане, то доїдай хлібом. (2 р.)

 Не берися, наймиточку, до хліба цілого,

Але бери на запічку букарку черствого. (2 р.)

- Бодай тобі, газдинечко, так легко конати,

Та як мене по обіді хлібом доїдати. (2 р.)

Через тиждень тяжко роблю, в неділю до млина,

Йа все газда нарікає: роботи з тя нема. (2 р.)

Вийшов наймит, вийшов наймит на тік молотити:

- Дякую ти, господарю, не можу робити. (2 р.)

Вийшов газда, вийшов газда на тисові двері:

- Чекай, чекай, наймиточку, не йди без вечері. (2 р.)

- Та й не хочу вечеряти, та й не хочу їсти,

Лишень хочу з господарем коло стола сісти. (2 р.)

  

Пісні, записані від Каралаш Надії Петрівни (1920 р. н.)

***

Співають, коли шиють вінок

Видко пташечку по літанячку,що низенько літає.

Видко сироту по весіллячку, Що вона татка не має. (2р.)

Двір не вметений, стіл не стелений, родинка не спрошена. (2р.)

Двір вметуть пташки, стіл встеля свашки, родинку спросять дружки (2р.)

***

Вирубайте той садочок, звідки сонце сходить,

Та най мені буде видко, де мій милий ходить. (2р.)

Ходить милий по садочку, а я по долині,

Та й крається мені серце на дві половині.(2р.)

- Зійди, милий, зійди, милий, з горба на долину,

Розвесели моє серце, хоч на половину.(2р.)

Зійшов милий, зійшов милий, з горба на долину,

Розвеселив моє серце ще й мою родину. (2р.)

- Сідай, милий, на ковбочку, най тя поколишу,

Шукай собі, милий, другу, бо я тебе лишу.(2р.)

- Ой не тепер, моя мила, другої шукати,

Як не раз я нагуркавси коло твої хати. (2р.)

- А ти стукав, а ти гуркав, я не виходила,

Чого-сь собі не роздумав, що-м тя не любила. (2р)

***

- Воротарю, воротарю-воротарчичку,

Я втвори, я втвори воротечка. (2р.)

- Ой що ж там, ой що ж там за пан їде?

Ой що ж нам, ой що ж нам за дар везе?

- Найкраще, найкраще горняточко,

Крайнеє, крайнє дитяточко. (2р.)

***

- Пустіт до хати, будем плясати,

Надворі мороз, плясати немож.

- Пустіт до груби, загрієм зуби,

Пустіт до печі, загрієм плечі.

Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску,

Та й виросла сосна, тонка, висока.

Тонка, висока, гіллям широка.

На тонкій сосні – колиска срібна.

А в тій колисці – панна йа гречна.

Панна йа гречна, панна йа Ганна.

Та й колишуть її три браття рідні,

Та й співають її три голосочки.

Одини голос каже, що ненько кличе,

Що ненько кличе – воли пригнати.

Воли пригнати, в стайню загнати.

Другий голос каже, що мамка кличе.

Що мамка кличе – води принести,

Води принести, вогонь розкласти.

Третій голос каже, що братчик кличе ,

Що братчик кличе – мед-вино пити.

Мед-вино пити і довго жити,

Пане господарю, віншуємо вас.

Віншуємо вас щастям-здоров’ям!

Щастям-здоров’ям, новим Рождеством!

***

Зійшов місяць, зійшов місяць

Над мойов коморов.

- Вийди, кумко, вийди, любко,

З тобов поговорю.(2 р.)

- Зажди, милий, зажди, милий,

Зажди хоч годину,

Най я присплю, заколишу

Маленьку дитину. (2 р.)

- Добре тобі, кумко-любко,

Дитя колисати,

А надворі метіль мете,

Не можу стояти. (2 р.)

Метіль мете, метіль мете,

Снігом замітає,

Скляниця із медом-вином

До рук прилипає. (2 р.)

- Та й хто ж тебе, куме любий,

Та й на цесе просив,

Щоб ти мені, куме любий,

Мед-горівку носив. (2 р.)

- То не треба, кумко-любко,

На це запрошати,

Біле личко, чорні брови

Не дають ми спати. (2 р.)

***

Ой зацвила черемшина в зеленому гаю.

Хто приймаком не буває, той горя не знає. (2 р.)

- Вставай, приймак, вставай , приймак, годі тобі спати,

Йди запрягай штири воли, йди в поле орати.(2 р.)

Оре приймак, оре приймак, від краю до краю,

Йа всі жінки обід несуть, а мою бог має. (2 р.)

Оре приймак, оре приймак до сухого лому,

Випрягає сиві воли та й іде додому. (2 р.)

Прийшов приймак, прийшов приймак, заходить до хати,

Його стара, його стара зачала лаяти.(2 р.)

Наварила стара теща борщу з буряками,

Як наївся приймаченько та й вмився сльозами.(2 р.)

Наварила стара теща борщу з лободою,

Як наївся приймаченько та й вмився сльозою.(2 р.)

  

Використана література

«Пісні Буковини», Київ «Музична Україна» 1990.

Матеріали Ставчанського шкілького музею.

Матеріали на районний конкурс

 «До оберегів відродження»

Храм Божий –

святиня православного світу

Зміст

І. Історія Ставчанського храму 

ІІ. Про Архісратига Михаїла

ІІІ. Значення храму в житті людини

1.     Храм та його облаштування

2.     Священнослужителі та їх святий одяг

3.     Богослужбові книги

4.     Церковний спів

5.     Про церковну свічу, світло в храмі

6.     Священний хліб, свята вода

7.     Церковний дзвін

8.     Православні ікони Ставчанської церкви

9.     Поняття про таїнство 

VІ. Храм Божий – святиня православного світу

V. Додатки

І. Історія Ставчанського храму

В

 мальовничій місцевості, в оточенні дерев розташована найстаріша споруда села Ставчани Михайлівська церква. Із західного боку до споруди прилягає дзвіниця, яка є вертикальною домінантою композиції церкви. Її склепіння виконане з дерев’яного каркасу, «зашитого» металевим покриттям. В архітектурі храму відчувається вплив класицизму. У храмі збереглись первісні лаштунки інтер’єру, окрасою якого є дерев’яний, у три яруси, різьблений іконостас, виконаний у стилі класицизму.

З зовнішнього вигляду наша церква має форму корабля, що пригадує нам, що церква спасає вірних від загибелі в морі життя, як корабель спасає й безпечно перевозить людей у справжньому морі.

Наша церква має два куполи, прикрашені двома трираменними Хрестами.

В архіві церкви зберігається документ, датований 12 березня 1845 року. Ось що нам вдалося прочитати з нього:

«План на построение Хотинского уезда

в селе Ставчанах во место старой  новой

каменной Церкви во имя Архистратига Михаила

В следствие прошения жителев Хотинского Уезда села Ставчан в дозволение им в помянутом селе построить Церковь, по протоколу Кишиневской Духовной Контории  сего марта состоявшемуся и Его Правосвященством Иринархом Епископом Кишиневским и Хотинским и кавалером утвержденному дозволено по сему плану и фасаду строить в означеном селе Церковь во имя Архистратига Михаила марта 12-го дня 1845-го года

Настоятель священослужений Кишиневской Ильинской Церкви

 Егор Пиховский и Кавалер Иван Монастирский

Архитектор Заушков»

За свою історію церква багато разів ремонтувалася. Під час останнього ремонту вона набула ще благороднішого вигляду. Зокрема, саме в останні 2008-2010 р.р., під час проведення ремонтних робіт, робітниками було віднайдено рештки старого престолу, де було зазначено 1852 рік. Таким чином, можна вважати що будівництво кам’яної церкви тривало 7 років.

У 2002 році Ставчанська церква відзначила своє 150-річчя.

Наша церква освячена в ім’я Архістратига Михаїла. Це свято є храмовим святом, або празником, і воно святкується дуже урочисто.

  

ІІ. Про Архісратига Михаїла

П

равославна церква 8(21) листопада святкує Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних Архангелів Гавриїла, Рафаїла, Уриїла, Ієгудиїла, Варахіїла, Ієреміїла, Селафіїла. Хто ж вони – ті, що заслужили у Всевишнього небесні чесноти?

Архангели – це вожді і столоначальники лику ангельського. Їх семеро. Але перше місце в сонмі архангельському посідає Архістратиг Михаїл. Він один із тих, хто подолав злого Люцифера. Його спис, прикрашений білою хоругвою, символізує чистоту серця і вірність Богові, а хрест свідчить, що битва ведеться із злим и силами, в ім’я Ісуса Христа.

В історії нашого народу Михаїл був князем Чернігівським і тяжко оплакував поневолення русичів татарськими ордами.

Михаїл не хотів скоритися Батиєві, за що був жорстоко покараний його воїнами, що відтяли непокірну голову. Але і свята голова продовжувала говорити: «Я не боюся смерті. Я християнин! І сповідую Творця Неба і Землі, твердо в нього вірю і з радістю умру за Нього».

На Буковині побутує така легенда про святого Михаїла: «Бог, як створив світ, посадив Михаїлові на ліве плече вітер і доручив ним керувати. Тримає святий вітер за вуса – той ледве віє. А як відпустить Михайло вітрові вуса хоч на мить – то одразу ж зривається буря. Тоді Михайло знову хапає вітер за вуса, а коли б ото відпустив, то геть би світ «змело». В деяких буковинських селах, де є пасіки, й досі справляють «мед», а пізніше, на Михайлову суботу, скликають людей і поминають померлих. Ставчанська Михайлівська церква в цей день вшановує Архангела Михаїла – святомученика, що поклав своє життя за віру Христову.

У церквах Буковини збереглось чимало ікон із зображенням архангелів. Але найбільш шановані у нашому краї – це ікона Михаїла і Гавриїла. Їхня живописна мова реалістична. Завдяки лінії, силуетові, знакам-символам, композиційному ладові, гармонії колориту ікони набувають справжніх художніх ознак. Цікавим є оригінал ікони ХV ст., що знаходиться у Церкві Воздвиження Чесного Хреста м. Дрогобича Львівської області. Чимало її копій є у храмах Буковини, а надто в тих, що носять імя Архангелів Михаїла і Гавриїла. Наша Святомихайлівська церква одна із таких. Парафіяни нашого села у образі святого архангела Михаїла убачають саме той ідеал, що духовно нас підносить до милосердя і Господньої благодаті, надихає на велику любов до Бога.

Будьмо уважними в цей день в Храмі Божому і почуймо на утрені молитовне величання: «Величаємо вас, архангели і ангели, і все воїнство Христове, і Херувими і Серафими, що славлять Господа» (Утр. Мф. зач. 24-30, 36-43)

ІІІ. Значення храму в житті людини

1.    ХРАМ ТА ЙОГО ОБЛАШТУВАННЯ

Х

рам (або церква, як будинок) має в житті православного християнина і взагалі кожного члена нашого суспільства велике значення. Все глибинне налаштування нашої культури зв’язане з храмом. Не треба бути навіть глибоко віруючим , а бути просто душевною людиною і вас схвилює піднесена церковна музика величного кафедрального собору чи простодушний убір сільської каплички. «Тут не тільки естетика, але і почуття історії і відчуття народної душі», - (свящ. Павел Флоренський).

Ще в Старому Завіті сам Господь Бог, давши ізраїльському народові 10 заповідей, наказав пророкові Мойсею збудувати похідний храм – скнію, де народ міг би помолитися і де відправлялось богослужіння.

Заповідь Божа через Мойсея.

  Влаштування Мойсеєм  старозаповітнього храму.

 

Влаштування православного храму за зразком старозаповітного.

        вівтар                              середня частина храму                     притвор

         

Кожний храм освячується  Богу, носить ім’я в пам’ять тої чи іншої  події чи угодника Божого.                                                    Будується:

    вівтарем на схід (може бути           у вигляді: хреста,          з куполами (глави з хрестами)

    кілька вівтарів - один голов-          корабля, кола, вось-       1 гл. - глава церкви І .Христос

    ний, інші- приділи)                             микутника                   2 гл. - 2 єства (Бож., людс.) Іс. Хр.

                                                                                                       3 гл.- три особи Трійці

                         Будується  на підвищенні                                   5 гл. -  Іс. Хр. і 4 євангелісти

                                                                                                       7 гл. -  7 таїнств і 7 Вселенсь-

                         Над входом у храм – дзвіниця                                          ких   соборів

                                                                                                        9 гл. -  9 ангельських чинів

                                                                                                       13 гл. - Іс .Хр. і 12 апостолів

      ліворуч - пономарна                                  вівтар                    праворуч - ризниця

(головна частина храму, у ньому

здійснується Богослужіння священнослужителями)

престол     семисвічник   жертовник   запрестольний хрест   горне місце  

В місті Києві проживає випускник Ставчанської  школи Грубляк Віктор Несторович, який працює реставратором пам’ятників архітектури. У його творчому доробку реставраційні роботи оперного театру ім. Т. Г. Шевченка, Софіївського собору, Києво-Печерської Лаври. У 2008 році Віктор Несторович подарував церкві нашого села свою репродукцію картини  І.М. Крамського «Христос у пустелі».  

ЗНАЧЕННЯ ІКОН У СПРАВІ НАШОГО СПАСІННЯ

                  

          1) благодійно впливають на всі душевні сили людини:

   а) просвіщають розум християн: люди неграмотні, які не можуть

       читати Св. Письмо, вивчають біблійну історію за іконами;

   б) св. ікони в серці християнина збуджують любов  до Бога і тих, хто

    на них зображений,  підсилюють  почуття спокою і втіхи, а також

    почуття  розкаяння в гріхах;

 в) зміцнюють волю в боротьбі із гріхом і спонукають до добрих справ

    прикладами і подвигами святих, на них зображених.

2) для Господа Бога  св. ікони служать  зброєю Його Божої   сили

    для нашого спасіння: через них Він здійснює великі знамення і чудеса:

    для зміцнення віри в Нього і святу Його Церкву, для втіхи засмучених    

сердець, для зцілення хворих.

9.     ПОНЯТТЯ ПРО ТАЇНСТВО

Таїнство  - це чудесна зміна стану душі, яка відбувається через поєднання в людині  її внутрішнього світу з Благодаттю Святого Духа

 ТАЇНСТВО  ХРЕЩЕННЯ

Це духовне народження людини, яка посвячується Церкві.

 

Віруючий  при хрещенні  в триразовому  зануренні  тіла  у воду, із закликанням Бога Отця, і Сина, і Святого Духа вмирає для гріховного, тілесного  життя і відроджується від Духа Святого для життя духовного, святого. 

          

ПРО ЦЕРКОВНИЙ СПІВ

  В нашій церкві існує два хори: старший і молодіжний. Історія заснування молодіжного хору досить цікава. 2009 року, весною, довгий період була засуха, багато часу не було дощу, тоді 22 травня на свято перенесення мощів святителя Миколая, всі бажаючі після богослужіння залишилися на водосвятий молебень. Також прийшли діти зі школи помолитися за дощ. Після закінчення молебень, священик з людьми обходили село і освячували поля. В пам'ять цього свята ми почали частіше збиратися, захотіли співати в хорі.

На початку наших репетицій ми співали найпростіші пісні. Перед початком кожної співки ми співаємо молитву Святому Духу «Царю Небесний». Після закінчення співки «Достойно єсть» - Молитва до Божої  Матері.

Щоб церковне життя не було сумним і нецікавим, ми протягом року здійснюємо поїздки. Перша наша поїздка була 28 липня 2009року на свято святого князя Володимира. Ми їхали в с. Бончани, в чоловічий монастир, при якому існує дитячий притулок. Друга поїздка була 26 жовтня 2009 року в місто Почаїв. Там знаходиться багато святинь, ми приклонялись до чудотворної ікони Божої Матері.

Кожного року ми підтримуємо традицію Різдвяного свята, ідемо колядувати. Ми колядуємо такі колядки: « На різдво Христове», « Вставай Господарю», «Темненька Нічка» та інші. Під час коляди хлопці в черзі несуть Різдвяну зірку. 2009року після коляди ми їхали на льодовий майданчик в м. Чернівці. Також ми відпочивали в «Сонячній долині», святкували річницю молодіжного хору. 5 липня 2010 року ми йшли пішки хресним ходом в м. Хрещатик чоловічий монастир .

Наш молодіжний хор існує завдяки його керівника Гоголь Тетяни Григорівни.      

Виступ молодіжного хору в Хотині на районному конкурсі
 "До оберегів відродження"                                

VІ.  Храм Божий – святиня православного світу

Х

рам має величезне значення в історичному, культурному, моральному і повсякденному житті всього нашого народу. За посередництвом храмів ми пов’язані з нашою історією, культурою нашого народу. Рука, яка виконала тільки-що на собі Хресне знамення, не підніметься на злодіяння і злочин.

 Як хата без матері, так місто чи село без церкви. Ми далеко від своєї хати, спішимо до рідного дому погрітись. Приходимо на поріг, а там кажуть, що матері нема. І немає тепла, і немає радості.

Православ’я вбачає найвищий сенс християнства в богослужінні, в молитовному єднанні з Самим Господом, Який невидимо присутній у храмі.

Храм Божий стоїть над світом як дороговказ, як знак вічності в цьому нетривкому і крихкому, як скло, житті. 

Презентація: http://www.slideshare.net/ssuser4f7ce1/ss-60997671

    

Минуле та сьогодення

 ставчанської вишивки     

  ЗМІСТ

І. Українська народна вишивка

ІІ. Історія української вишивки

ІІІ. Художньо-технічні особливості української вишивки

ІV. Символіка кольорів

V. Вишивка в житті людини

VІ. Народні майстри вишивки Cтавчан

VІІ. Розвиток сучасної вишивки Ставчан

VІІІ. Використана література

І. Українська народна вишивка

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.

У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.

В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.

Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.

Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»

У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.

Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!

Червоним, чорним вишиває мені життя, —

 так піднесено сказав Павло Тичина.

Адже в народі існує поетичний образ:

Червоне — то любов,

а чорне — то журба.

(Дмитро Павличко)

           Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.

Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».

В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.

Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю.  Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.

У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.

В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.

Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.

Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.

Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.

Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).

У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.

В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.

Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йдуть до церкви, він пише: «лопотіли сорочки», — підкреслюючи цим їхнє соціальне становище. В кожному регіоні у вишивках склалася своя, відшліфована сторіччями, єдність орнаменту, засобів вираження його та колірна гама.

Виходячи з локальних особливостей народної вишивки, які виявилися в колориті, техніках виконання, типових орнаментальних мотивах і композиціях, умовно здійснено етнографічний поділ на регіони України. Це — Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля, Південь України, Карпати і Прикарпаття.

Із книги «Українська вишивка» , автори Тетяна Кара-Васильєва, Алла Чорноморець. Київ «Либідь» 2005р.

____________________________________________________________________________

*Піткання, або утік, уток — сукупність поперечних ниток тканини, які, перетинаючися з поздовжніми (основою), утворюють переплетіння.

** Чохла — те саме, що й манжета.

ІІ. Історія української вишивки

         Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам`ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VІ ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII-XIXст. Арабський мандрівник Х ст.н.е. у своїх розповідях про русів зазначає,що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам`ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту, трипільської культури.

         Вишиванням споконвіку займались жінки ,які з по-коління впокоління передавали найтиповіші,найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні , зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів.

           Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов`янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії , хрести символічно відображали уявлення нашіх предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символфів у народі створенна своя система назв. Це «баранячі ноги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо.

           В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображається стилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів , як «виноград» - символ добробуту, щасливого одруження, «барвінок» - символ кохання тощо.

          На зооморфних вишивках зображуються тотемічні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя» . Інколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви , які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб`яча луска тощо.

          Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком , зубчиками, мережкою , ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка - червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами .

          Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометричний орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Основні кольори білий , коралово-червоний, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, знизуванням, гладдю .

          Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різних техніках виконання . Переважає техніка «заволікання» і вишивання хрестиком, часто використовується вирізування та гаптування. Кольорова гама вишивок широка червоне поєднується з чорним , при цьому виділяється один з кольорів; поширені як білі, так і багатокольорові орнаменти.

          Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам - старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерункамисимволами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали, і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали, образи та накривали хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для втирання обличчя і рук - утирач, посуду і стола - стирок, для прикрашення образів - покутник, для шлюбних церемоній - весільний, для похорон - поховальний, для пов`язування сватів - плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі» і «буковинські».

          Українська вишивка, рушники на перший погляд не мають ніякого значення в житті сучасної людини, але вони віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є живущим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу .

          Вишивка - класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

          У процесі історичного та культурного розвитку на Україні у кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви і композиції, найбільш улюблена і поширена колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх. Вишивкою займалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село відзначалися своєрідністю мотивів. У розповсюджених орнаментальних мотивах, їх назвах вражає образна спостережливість, тонке поетичне почуття. Це "барвінок", "хмелик", "курячий брід", "зозулька", "гарбузове листя" та ін. Ось тому вишивка - це не тільки художнє оформлення речей, а й своєрідне світобачення відтворене специфічними художніми засобами.

          В українській вишивці органічно співіснують рослинний і геометричний орнаменти. Геометричні мотиви, такі, як ромб, розетки, хрестоподібні фігури, стали основою східнослов'янського узору.

          Найпоширенішим є мотив ромба, який набуває різноманітних окреслень. Ускладнюється не тільки внутрішній простір, а й зовнішній контур. Ромб - один з найпопулярніших мотивів вишивки Волині, Поділля, Гуцульщини. У вишивці у відповідності із застосованою технікою він дає різноманітний художній ефект.

          У ХІХ ст. підвищення інтересу до рослинної орнаментації сприяють витісненню стародавніх композицій, новому їх переосмисленню. Велике художнє значення мали лінії крою, що їх майстрині не намагалися приховати, а навпаки, виявити за допомогою ажурних швів. Принцип поєднання ажурних швів типовий для всіх районів України, однак колористичне і технічне рішення різне в кожній місцевості.

          У Київському і Чернігівському Поліссі поряд з геометричними популярне рослинно-геометричні мотиви в чорно-синій гамі. Улюбленими тут є "рожі", "берізки", "хміль", "барвінок", а також "гусячі лапки", "сливки".

          На грані ХІХ-ХХ ст. відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Цією технікою вишивали в містах та панських маєтках, різноманітні предмети інтер'єрного призначення: панно, скатерки, серветки.

          Класичною технікою Поділля є низь чорного і червоного кольорів, які мають стиль "лягання" густими насиченими лініями на полотно. Ця техніка виконується з вивороту, а на лиці, як на негативі має протилежний вигляд щодо розміщення кольорів. 

          Високим художньо-технічним рівнем виконання вирізняється вишивка багатонаціонального Закарпаття. Вони демонструють, як широту етнокультурних взаємовпливів, так і збереження традицій сивої давнини. Цей регіон відзначається різноманітністю технік виконання і колірної гами, застосуванням бісеру, стелярусу.

          Особливу групу утворюють вироби Гуцульщини. Гуцульщина - історично-етнографічний край, що охоплює гірські райони Івано-Франківської та Чернівецької областей, та Рухівський район Закарпатської області.

          Кожний район, навіть кожне село має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. Так, у Яворові були "сливові", "черешневі", "соснові" мотиви, а найулюбленішими узорами залишалися "скриньковий" у вигляді ромбів або зигзагів, утворений прямокутними "скриньками", або ж малюнок "головкатий". Колорит ворівських вишивок червоний, який підсилено жовтим, зеленим та червоним. Поступово гама змінюється у бік багато барвистості, в ній переважають голубі, зелені, сині кольори, а у брусторівській - зелені, чорні.

          Місцевою своєрідністю відзначаються вишивки гірського села Космач. Характерною прикметою є те, що вишивка виконується дрібним хрестиком, стібками, що утворюється завдяки гармонійному поєднанню ясних тонів - жовтого, оранжевого, темно-червоного кольорів, з незначним додаванням зеленого та чорного.

ІІІ. Художньо-технічні особливості української вишивки

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки, корали, перш, ґудзики тощо).

          Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту, колориту.

          Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні, конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних матеріалів. На території України різні природні умови, рівень взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна, які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

          В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території України, були ручнопрядильні льняні, конопляні і вовняні нитки.

          Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню, натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток, вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих рук, повір’ями в добре життя.

          З середини ХІХ ст. поширеним стало як і в містах, так і в селах використання привозних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих ниток, бісеру, металевих леліток тощо.

          У середині ХІХ ст. західноєвропейська мода на вишивку бісером спричинилась до поширення його і в народній вишивці. Різнокольоровими бісеринками доповнювали вишивки на уставках жіночих сорочок, головних стрічках, поясах, безрукавках. Суцільне вишивання бісером складних рослинних композицій, сюжетних мотивів було характерним у міському середовищі. Найбільшого використання зазнав бісер у вишивці карпатської зони, особливо в районах Буковини, Покуття.

          Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве помітних, до грубих нитяних шнурів. 

          З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри, побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх орнаментальних форм.

          Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання, перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в структуру тканини.

          До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.

          Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину у формі квадрата, ромба або круга.

           Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної величин, потім вирізуються квадратні отвори.

          Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст.. був активний процес розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і високу орнаментальну колористичну культуру.

          Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо. В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”, “одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”, “прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”.

          Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини.

          “Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній – горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля, Покуття.

          При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки навхрест.

          “Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому, що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного. Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового виводу.

          Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і в місцем уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву “дірочкова”.

            Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками. Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий хрестик).

          “Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва направо стібки через три-п’ять ниток основи (один на лицевій, другий на виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі – стебнівка.

          “Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної, утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших визначає характер ланцюжкової стрічки.

          Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій. Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо іншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення орнаментальних мотивів.

ІV. Символіка кольорів

БІЛИЙ

         Білий - символ невинності, чистоти й радості. Він - нейтральний: в ньому - чарівна сила денного сонячного світла, що виражає спорідненість із Божественною силою.

Білий колір багатий своєю чистотою, бо несе в собі всю гамму веселкових кольорів, на які розпадається, коли зустрічається з чистими краплями небесної води. Тож у його небесно-світлій чистоті - гармонія всіх кольорів, як в Богові - гармонія цілого світу.

В білих кольорах служиться Служба Божа на Різдво Христове, Вознесіння і Переображення Господнє, а також на Благовіщення і ранкова Служба на Великдень.

У знак того, що людина приходить у світ для світлих справ, обряд хрещення здійснює священик, одягнутий в білі ризи... Тож білий колір - то символ створеного Богом світу, в якому - розмаїття явищ, як розмаїття кольорів-у кольорі білому...

З ним пов'язане все видиме, осяяне небесним світлом. В давнину - це колір Білобога, а також колір ангелів, святих і праведників. Білий колір і небесне світло - поняття символічно однозначні, бо з ними пов'язані: сторона світу - Схід, пора року -весна, пора доби - ранок, а напрям руху -тільки вперед, бо попереду чекає світле і радісне, що нам приносить Сонце. Білий колір - осереддя світлого «правого» світу...

ЧЕРВОНИЙ

         Червоний-символ крові й вогню, бо це - гарячий колір. У ньому - всі сторони життя: з однієї - повнота життя, свобода та енергія; з іншої - ворожнеча, помста й агресивність.

З однієї сторони - це символ любові, а з іншої - символ страждань.

Червоний колір - символ Божої любові до людей, до людського роду, бо Син Божий заради спасіння людства пролив свою святу кров, а після нього - інші мученики за віру Христову.

В ризах червоного кольору правлять священики Службу Божу на Великдень і на честь святих великомучеників....

Стихія червоного кольору - вогонь, а планета - Марс, планета бога війни, для кого проливати червону кров - звичайне явище. Його день - вівторок, бо тоді треба багато енергії для початку і звершення нових справ. А також і четвер, бо цього дня було видано Ісуса Христа на хресні страждання...

Він - колір гарячий, тому його сторона світу - Південь, а пора року - літо, пора доби - день, навіть полудень, а напрям -тільки вверх і вправо, тобто - за палюче-спекотним Сонцем. Туди, де гаряче, де грає-кипить кров...

ОРАНЖЕВИЙ

         Оранжевий - символ слави, величі та гідності. В ризах такого кольору священики правлять Службу Божу в усі недільні дні, що приурочені Господеві.

...Його стихія - вогонь і Земля, а небесне світило-Сонце. День - неділя, яка приурочена Богу.

ЖОВТИЙ

         Жовтий - символ тепла, радощів і поваги. Це - колір золота і стиглого колоса, через які він уособлює Сонячне світло.

Він - колір Божественної величі та слави, тому в жовтих або золотих ризах правлять Службу Божу не тільки по неділях, але й в дні, приурочені пророкам, апостолам і великим святим.

Його стихія - земля, бо на землі він золотить хлібні лани для блага і достатку людей і над Землею піднімає палахке Сонце, як знак Божественної турботи про людей. Його планета - Венера, а день - п'ятниця, бо цього дня від великої любові до людей помер на хресті Син Божий і Людський - Христос, котрого зрадили і віддали на страждання. Так через Венеру і п'ятницю переплелись любов і страждання, зрада і розлука - в усьому цьому проглядається жовтий фон...

Він може мати і суперечливе значення: з однієї сторони, це - колір Сонця і золота, як застиглого сонячного променя, а з другої - колір опалого листя та достиглих хлібів, що означає завершення, кінець, а інколи і загибель. Тому, знаходячись біля золотого кольору, він разом з ним посідає центр світу, але схиляється до Заходу, де осінь; його напрям - вверх, як кольору Сонця, і, водночас, вниз і назад, як кольору стиглості; його стихія - вогонь, як кольору Сонця і золота, і, разом з тим, земля, як основа стиглих хлібів.

ЗОЛОТИЙ

         Золотий – символ святості, свідчення Божественної Сили, світлого подвигу Сина Божого та чистоти Пресвятої Богородиці.

Він також символізує Сонце і багатство. Та золотий колір має бути чистим, а багатство - духовним.

Золотий колір символізує святість, поки золото - тільки символ; коли ж золото перестає бути символом багатства, а само стає багатством, воно втрачає символіку святості й стає символікою тлінної наживи...

Стихія золотого кольору - вогонь, а світило небесне - Сонце: саме вони вимагають вогненно-сонячної чистоти від усього золотого.

Як колір Сонця і вираз живого, але застиглого, сонячного променя, посідає особливе місце у світовій гармонії кольорів: його місце - тільки центр, його напрям - лише вверх, до Сонця; його стихія - тільки вогонь, бо наймогутніший і найсвятіший вогонь -Сонце, яке ще називається золотом…

ЗЕЛЕНИЙ

         Зелений - символ природи і молодості; він –«міст» між двома протилежними кольорами веселкового спектру -гарячим червоним і холодним синім. А тому виступає кольором надії на злагоду, мир і спокій.

Однак його перебування на межі протилежних кольорів свідчить також і про його недовершеність, недозрілість. Але це - вже плюси та мінуси молодості...

... Сам він - це синтез жовтого і голубого, через які на ньому сходяться червоний і синій. Через це саме в зелених ризах правлять Службу священики на честь праведників, котрі здійснили подвиги в ім'я Господа, віри і церкви, а також на Вербну Неділю і на Трійцю.

...Зеленим кольором, як поєднанням жовтого і голубого, стверджується, що людська вірність і відданість Богу (жовтий колір) підносить людину до Небес (голубий колір), що приносить в її душу спокій (зелений колір).

...Його дні - понеділок і субота, які так сходяться до неділі, як протилежні спектрові кольори - до зеленого. Його стихії — вода і повітря, без яких не буває зеленого світу і зеленого кольору...

Він - колір «компромісний», тобто колір злагоди між «червоним» теплом та «синім» холодом. Зелений колір опановує широкий простір між спекотним Півднем та прохолодним Заходом, а в часі - від весни до осені, коли поступається жовто-золотим барвам осіннього листя...

ГОЛУБИЙ

 Голубий - близький за духом синьому кольору, символізує благородство, ніжність і вірність, і легкий сум через розуміння конечності прекрасного і неповторного в людському житті та недосяжності вічного, як недосяжна небесна блакить...

Він - символ Божественних Небес, куди возносяться праведники Христової віри, і - найперша серед них - Пресвята Богородиця, яка носила в своїй непорочній утробі Небожителя -Ісуса Христа. В ризах голубого кольору правлять священики Божу Службу, приурочену Пречистій Діві Марії - Матері Божій....

Його стихія - повітря, бо воно - і сама блакить, і шлях до голубого неба.

СИНІЙ

         Синій - символ вірності, довір'я і безконечності. Як безконечними бачиться морська далечінь і небесна глибина. Він настільки серйозний, що аж холодний. Його серйозна холодність зближується з Божественною Істиною, яка вічна і непорушна.

Як і голубий, він символізує Святі Небеса, людську праведність і чисту духовну відданість людини своєму Творцю і Судді, Владиці Небес і Світу.

...Його стихія - вода, котра не тільки сама синя, але й змикається із синім небом...

В ньому - і фарби моря, і прохолода землі. То його стихії - і вода, і земля. Його сторона світу - Захід, бо там Сонце перестає бути спекотним; пора року - осінь, бо саме вона припиняє «ненависну» червону спеку; пора доби - вечір, коли синьо-сиві тумани вистуджують нагріту протягом дня землю; а напрям - назад, до неквапливого спокою...

ФІОЛЕТОВИЙ

         Фіолетовий – особливий символ, бо поєднує в собі два протилежних кольори - гарячий червоний і холодний синій. Червоний - символ Христової крові й Воскресіння; синій - символ Небес. В загальному: пролита на розп'ятті червона кров відкриває шлях до праведних Небес.

Саме тому Службу Божу, приурочену Хресту Господньому, правлять священики у фіолетових ризах...

ЧОРНИЙ

         Чорний - символ темряви, зла і смерті. Взагалі, всіх злих сил, процесів гниття і затемнення.

Однаково приховує і робить подібними Істину і Хибу, Красу і Потворність, Правду і Кривду. Для нього немає між ними відмінностей, бо в темряві - всі предмети темні...

Він - володар темного «Лівого» світу, де не лише прохолодно, а навіть і дуже холодно. Тому його сторона світу - Північ, а пора року - зима; пора доби, зрозуміло, ніч; а напрям - вліво і вниз, тобто в протилежну сторону від руху яскравого Сонця.

Він - ознака загибелі всього живого, бо живе любить і прагне світла, а він світло «ненавидить», тому постійно по-своєму знищує його - поглинає. Виступає символом глибокого трауру і тяжкого горя. В давнину - слуга Чорнобога і Мари та інших чорних демонічних і хтонічних (тобто підземних) лихих сил.

V. Вишивка в житті людини

          Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

          Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

          Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.

          Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини, створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси земного життя.

          Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток, голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було, створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи всенародного вишивального мистецтва.

          Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним автором – жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг, вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб, коровай, калачі, книші тощо. І завжди в усьому непохитна вірність народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та мистецтва. 

          Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в культурі інших народів.

          Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня пам’ять, естетичні ідеали краси.

          Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий, чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими сорочками тут є “чорнєнки”, які носили заміжні жінки, і “червонєнки”, що вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами, а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава. Нижче “плічко” і “зморшки” ішли горизонтальні смуги орнаменту в три-чотири ряди.

          Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності. У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях (Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку. В селі Видинові “чорнєнки” вишивали дрібними чорними купочками, розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало, високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі сорочки “рісши”, тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові, Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізування, коленням. Чоловічі і жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок “цирок”. Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік виконання, створювала світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували “кривульками” вишневого кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому. З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які, крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження. Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами, птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї, Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок, виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

VІ. Народні майстри вишивки Cтавчан

Найбільш масовим видом народної творчості Ставчан є мистецтво художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане полотно.

          Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок, скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення. З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.

          Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.

          Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.

          Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень ставчанців. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.

          Удосконалюючи свою майстерність, сучасні творці художньої вишивки знаходять все нові й нові мотиви.

          В Ставчанах  провідне місце здобула творчість майстрині народної вишивки Арюк  Віри Василівни (нар. 1922 р.). Прекрасний фахівець, невтомний ентузіаст улюбленої справи, збирач і охоронець кращих народних зразків художнього ткацтва та килимарства,  Віра Василівна створила багато нових оригінальних композицій, що здобули широке визнання. Орнаменти народної художниці застосовуються в килимах, скатертях, занавісках, гардинах, у верхньому чоловічому та жіночому одязі.

       Відомим в селі Ставчани є прізвища таких талановитих  вишивальниць, як  Бурденюк Меланія, Криклива Тетяна, Гуцул Інга. Вони творчо інтерпретують традиції народної вишивки, застосовуючи у своїй творчості найпоширеніші техніки - хрестик,“Стебнівку”, гладь, але найулюбленішою залишається “хрестик”. Світ асоціативних уявлень майстринь розкривається насамперед у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритмічно-пластичні мотиви, певний колорит.

Завдяки натхненній праці вишивальниць вишивка широко проникає в побут і стає найбільш популярним видом декоративного мистецтва. 

          У безлічі варіантів узорів дуже яскраво виступають декоративні якості народних вишивок. Широко застосовуючись у сучасному побуті, мистецтво вишивання зараз розвивається як важлива галузь декоративно-прикладного мистецтва. У народних вишивках художники декоративно-прикладного мистецтва знаходять багатющий матеріал для творчих композицій і дають нові зразки стильної декоративності в тканині.

          Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Історичні, літературні, фольклорні матеріали стверджують активне побутування на Україні вишивки одягового, інтер’єрного, побутового та обрядового призначення к у сільському, а і в міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення. Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних історико-соціальних умов.

          Творчість сучасних майстрів, виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки збереження й подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна ставчанська вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня це велике надбання нашої культури.

VІІ. Розвиток сучасної вишивки Ставчан

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його запальним основам.

          Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін.

          У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села (наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева) автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах, майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа досвіду, своя історія”.

          Основою творчого життя підприємств народних художніх промислів України є безперервний розвиток народних художніх традицій, в який таїться оптимістична сила і енергія художньої творчості. “Народна художня традиція, як і мова народу, є сам народ з його історією”.

          Найважливішим явищем сучасного вишивального мистецтва є безперервний процес появи нових талановитих майстрів з їх яскраво вираженою манерою, індивідуальністю, авторів нових відкриттів та носіїв колективного досвіду. Дивовижна сила творчого обдарування вишивальниць, виявлена в їх хисті створювати вироби високої художньої вартості, нести в життя гуманістичні ідеали. Здобутки народних майстрів нерозривно пов’язані з їхнім світосприйманням, ерудицією, з відчуттям найтонших нюансів краси природи і краси колективного досвіду, повагою до нього. Вони обізнані з досягненнями вітчизняної і світової культури, а працюючи в річниці локальних місцевих традицій, спричиняються до виникнення нових напрямів, розвитку вишивки як одягового, так і інтер’єрного призначення.

          Новим етапом творчого злету є вишивка України 90-х років. А сьогодні, в бурхливу епоху науково-технічного прогресу актуально звучить питання, яким задавався колись видатний просвітитель, філософ і поет Г.Сковорода “Для чого делаем материи, вышиваем их розными нитками и взору приятными цватми обвешемся оными?”. Він сам на це питанні відповів: “Для радости сердца”.

Прикладом великого нероздільного звязку між минулим і сьогоденням ставчанської вишивки може слугувати вміло організована робота гуртка «Умілі руки» (Хотинський Будинок дітей та учнівської молоді) при Ставчанському НВК, керівником якого уже понад 20 років є Захотій Зінаїда Петрівна. Вихованці Зінаїди Петрівни з цікавістю відвідують заняття. Вони є постійними учасниками різноманітних виставок та конкурсів. Роботу педагога та її учнів неодноразово  високо оцінено грамотами, дипломами, подяками районного та обласного рівнів. 

          Життя підтверджує, що вишивка як вид народного мистецтва постійно живе, розвиваючись, збагачуючись новими аспектами філософсько-естетичного звучання. Постійно зростає її популярність і зацікавленість нею.

VІІІ. Використана література

1.     «Українська вишивка» , автори Тетяна Кара-Васильєва, Алла Чорноморець. Київ «Либідь» 2005р. 

2.     Інтернетресурси.
Презентація: http://www.slideshare.net/ssuser4f7ce1/ss-61061732

Хотинський відділ освіти райдержадміністрації

Ставчанський НВК

Очно-заочний конкурс проектів з енергозбереження

 «Енергія і середовище»

ЕНЕРГЕТИЧНА ТА РЕСУРСНА 

ПРОБЛЕМА СВІТУ 

Виконавець:

Голик Інна Іванівна,

 учениця 9 класу

Керівник:

Грубляк Людмила Григорівна,

 педагог-організатор, вчитель фізики

2012 рік

Зміст

І. Вступ

ІІ. Світова паливно-енергетична система
ІІІ. Електроенергетика світу
ІV. Енергетична проблема

V. Традиційні методи вироблення енергії

1. Електроенергетика

2. Енергія рік

3. Атомна енергія

VІ. Альтернативні джерела енергії

1. Енергія сонця

2. Вітрова енергія

3. Енергія землі

4. Енергія світового океану

5. Альтернатива нафти

VІІ.  Шляхи інтенсифікації розвитку нетрадиційних і
        відновлюваних джерел енергії в Україні

VІІІ. Висновок

ІХ. Додатки

Х. Список літератури

І.Вступ

Кінець XX ст. привів до широкого переосмислення шляхів суспільного розвитку. Концепція економічного росту, що підходить до аналізу матеріального виробництва з чисто економічної точки зору, була застосовна, поки природні ресурси здавалися невичерпними в силу обмеженого впливу виробничої діяльності людини. В даний час суспільство приходить до розуміння того, що економічна діяльність є лише частиною загальнолюдської діяльності й економічний розвиток повинний розглядатися в рамках більш широкої концепції суспільного розвитку.

Дійсно, усе більш важливого значення набувають проблеми природного середовища і її відтворення. 

ІІ. Світова паливно-енергетична система

Паливно-енергетична система - складний міжгалузевий комплекс видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу й використання. До складу цієї системи входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, які тісно пов'язані з усіма галузями господарства. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості, сільського господарства і транспорту. Основні первинні джерела енергії в сучасному світі - нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія; широко зростає значення атомної енергії. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків.

Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розташована на території промислово розвинутих країн, а ресурси нафти і гідроенергії - передусім у країнах, що розвиваються.

Природний газ розподіляється рівномірно. Достовірні запаси органічного палива розташовані по континентах таким чином: Північна Америка (40%), Азія (35%), Європа (12%), Південна Америка (3%), Африка (7%), Океанія (3%).

Розміщення основних галузей енергетики світу зумовлене як природними, так і соціально-економічними факторами. За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд попереду економічно розвинуті країни, а за видобутком нафти - країни, що розвиваються. Проте переважна частина усіх цих ресурсів споживається в економічно розвинутих країнах.

ІІІ. Електроенергетика світу

Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок невідновлювальних джерел - вугілля, нафти, природного газу тощо. Єдиним відновлювальним джерелом енергії є гідроенергетика. Потенційні запаси гідроресурсів на Землі визначаються в 3750 млн.кВт. Щоправда, економічний гідропотенціал планети використовується лише на 17%. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені у Південній Америці, Південно-Східній Азії, Африці, хоча освоєні вони недостатньо.

У 1990 році виробництво електроенергії в світі становило 11550 трлн.кВт. год, що в перерахунку на душу населення складає 2140 кВт.год. На економічно розвинуті країни припадає понад 80% світового виробітку, на країни, що розвиваються, - до 20%. А в "першу десятку" країн входять США (3125 млрд.кВт.год), Росія (1080 млрд.кВт.год), Японія (835 млрд.кВт.год), Китай (620 млрд.кВт.год), ФРН (560 млрд. кВт.год), Канада (520 млрд.кВт.год), Франція (420 млрд.кВт.год), Великобританія (320 млрд.кВт.год), Україна (300 млрд.кВт.год), Індія (280 млрд.кВт.год). На теплових електростанціях (ТЕС) виробляється 63% електроенергії, на ГЕС - 20% і на АЕС - 17%.

Загальна потужність ГЕС у світі становить 300 тис. МВт. За потужністю (понад 5 млн.кВт.) і кількістю електростанцій на першому місці Бразилія, США та Венесуела. У Росії споруджено кілька каскадів ГЕС: Волго-Камський, Ангаро-Єнісейський. Великі ГЕС споруджені у Бразилії, Канаді. До найбільших ГЕС у світі належать: Ітайпу (Бразилія - Парагвай) проектною потужністю 12,6 млн.кВт., Гранд-Кулі (США) - 10,8 млн.кВт., Гурі (Венесуела) - 10,3 млн.кВт. У1993 р. в 33 країнах працювало 444 атомних реактори сумарною потужністю 350 млн.кВт. Провідне місце в світі по кількості енергоблоків посідають США (111) і Франція (56). У 1992 р. потужність атомних електростанцій (АЕС) становила (в млн.кВт.): у США - 105,2, у Франції - 60,2, в Японії - 33,4, у ФРН - 23,8, Україні - 14,8. У Франції АЕС виробляють близько 75%,у Бельгії - 66%, Швеції - 50% електроенергії. В Україні на 5 атомних електростанціях працюють 11 енергоблоків, які виробляють близько 40% електроенергії країни.

ІV. Енергетична проблема

Розвиток технічної цивілізації на Землі в XX столітті характеризується стрімким збільшенням енергоспоживання. За оцінками, в 1945-1995 pp. населення планети використало 2/3 всього палива, добутого людством за час свого існування. Такі бурхливі темпи розвитку енергетики спричинили появу низки гострих проблем.

На перший план виходить проблема ресурсозабезпеченості енергетичного господарства. 3 одного боку, сумарні запаси паливних ресурсів досить великі, до того ж щороку стають відомими нові поклади викопного палива. Крім того, сучасна технологія відкриває доступ до використання нетрадиційних джерел енергії, це свідчить на користь того, що абсолютного дефіциту енергетичних ресурсів на планеті поки що не існує. З іншого боку, спостерігається відносна ресурсна обмеженість, зумовлена можливістю швидкого вичерпання найбільш доступних родовищ, перехід до розробки складніших, що спричинює подорожчання енергоносіїв і робить використання більшої частини паливних ресурсів нерентабельними. Аналітики прогнозують наближення того моменту, коли енергетичні затрати на розвідування і добування головного виду палива - нафти - за межами Близького Сходу перевищуватимуть кількість енергії, яка може бути одержана з неї.

Але особливо загострилися проблеми, пов'язані з негативним впливом енергетики на стан навколишнього середовища. Масове використання викопного палива - нафти, вугілля, газу завдає збитків природі і здоров'ю людини через викиди, що містять важкі метали, двоокис сірки, окис азоту та інші шкідливі речовини. Рослини та океан уже не встигають поглинути всю кількість вуглекислоти, яка утворюється внаслідок спалювання органічного палива. Це веде до поступового збільшення її концентрації в атмосфері, що посилює "парниковий ефект" і викликає потепління клімату.

Якщо тенденція зростання споживання енергії та викидів двоокису вуглецю збережеться, то вже до 2025 року на Землі потеплішає на 2 градуси Цельсія, що призведе до глобальних катастрофічних наслідків: зміщення кліматичних зон, зникнення багатьох видів рослин, скорочення лісових площ, збільшення пустель, розтавання льодовиків тощо. Все це створить небезпеку голоду, хвороб, масових міграцій населення із зон екологічного лиха.

Спалювання викопних видів палива і дров порушує баланс кисню в атмосфері, оскільки на 1 т органічного палива при цьому витрачається більш як 2 т чистого кисню. Розширення його споживання на техногенні потреби, зменшення його відтворення через вирубування лісів веде до виникнення на планеті реальної небезпеки дефіциту кисню.

Необхідність подолання відсталості країн, що розвиваються, збільшення населення в них вимагає швидкого розвитку енергетики, зростання енергоспоживання.

Ось заходи, що дозволили б переламати негативні тенденції у сфері енергетики:

1.     підвищення ефективності використання енергії (за нинішнього рівня техніки можна зменшити сумарне споживання енергії на 35-45%);

2.     зменшення шкідливих викидів в атмосферу завдяки новим технологіям очищення відпрацьованих газів;

3.     зміна структури паливно-енергетичного балансу через розвиток альтернативної енергетики;

4.     вжиття заходів для сповільнення темпів росту населення. 

V. Традиційні методи вироблення енергії

1. Електроенергетика

Енергетика - це основа промисловості усього світового господарства. Приблизно 1/4 усіх споживаних енергоресурсів приходиться на частку електроенергетики. Інші 3/4 приходяться на промислове і побутове тепло, на транспорт, металургійні і хімічні процеси. Щорічне споживання енергії у світі наближається до 10 млрд. т умовного палива, а до 2009 року воно досягне, за прогнозами експертів 20-27 млрд. т.

Теплоенергетика в основному тверде паливо. Найпоширеніше тверде паливо нашої планети - вугілля. І з екологічної і з економічної точки зору метод прямого спалювання вугілля для одержання електроенергії не кращий спосіб використання твердого палива.

Енергетика є основою розвитку виробничих сил у будь-якій державі. Енергетика забезпечує безперебійну роботу промисловості, сільського господарства, транспорту, комунальних господарств. Стабільний розвиток економіки неможливий без постійно розвиваючої енергетики.

Енергетична промисловість є частиною паливно-енергетичної промисловості і нерозривно зв'язана з іншою складовою цього гігантського господарського комплексу - паливною промисловістю.

З написаного ясно, що існують різні фактори, що обмежують потужність сонячної енергетики.

Одним із самих перспективних, на даний момент, методів рішення енергетичної проблеми - це використання альтернативних видів електроенергії.  

2. Енергія рік

Багато тисячоріч, вірно, служить людині енергія, що знаходиться в поточній воді. Запаси її на Землі колосальні. Недарма деякі учені вважають, що нашу планету вірніше було б називати не Земля, а Вода - адже біля трьох чвертей поверхні планети покриті водою. Величезним акумулятором енергії служить Світовий океан, що поглинає велику її частину, що надходить від Сонця. Тут хлюпають хвилі, відбуваються припливи і відливи, виникають могутні океанські плини. Народжуються могутні ріки, що несуть величезні маси води в моря й океани. Зрозуміло, що людство в пошуках енергії не могло пройти повз настільки гігантських її запасів. Раніш усього люди навчилися використовувати енергію рік.

Але коли наступило золоте століття електрики, відбулося відродження водяного колеса, щоправда, вже в іншім обличчі - у виді водяної турбіни. Електричні генератори, що роблять енергію, необхідно було обертати, а це цілком успішно могла робити вода, тим більше що багатовіковий досвід у неї вже мався. Можна вважати, що сучасна гідроенергетика народилася в 1891 році.

Переваги гідроелектростанцій очевидні - постійно поновлюваний самою природою запас енергії, простота експлуатації, відсутність забруднення навколишнього середовища. Та й досвід будівлі й експлуатації водяних коліс міг би надати чималу допомогу гідроенергетикам. Однак будівля греблі великої гідроелектростанції виявилася задачею куди більш складної, чим будівля невеликої загати для обертання мірошницького колеса. Щоб привести в обертання могутні гідротурбіни, потрібно нагромадити за греблею величезний запас води. Для будівлі греблі потрібно укласти таку кількість матеріалів, що обсяг гігантських єгипетських пірамід у порівнянні з ним покажеться незначним. Тому на початку XX століття було побудовано усього кілька гідроелектростанцій.

Але поки людям служить лише невелика частина гідроенергетичного потенціалу землі. Щорічно величезні потоки води, що утворилися від дощів і танення снігів, стікають у моря невикористаними. Якби удалося затримати їх за допомогою гребель, людство одержало б додатково колосальну кількість енергії.

3. Атомна енергія

Відкриття випромінювання урану згодом стало ключем до енергетичних комор природи. Головним, що відразу ж зацікавило дослідників, було питання: відкіля береться енергія променів, що випускаються ураном, і чому уран завжди трішки тепліше навколишнього середовища? Під сумнів ставився або закон збереження енергії, або затверджений століттями принцип незмінності атомів? Величезна наукова сміливість була потрібна від учених, що переступили границі звичного, відмовилися від устояних представлень.

Такими сміливцями виявилися молоді вчені Ернест Резерфорд і Фредерик Содді. Два роки завзятої праці по вивченню радіоактивності привели їх до революційного по тим часам висновку: атоми деяких елементів піддаються розпаду, що супроводжується випромінюванням енергії в кількостях, величезних у порівнянні з енергією, що звільняється при звичайних молекулярних видозмінах.

Небаченими темпами розвивається сьогодні атомна енергетика. За тридцять років загальна потужність ядерних енергоблоків виросла з 5 тисяч до 23 мільйонів кіловатів! Деякі учені висловлюють думку, що в 21 столітті біля половини всієї електроенергії у світі буде вироблятися на атомних електростанціях.

У принципі енергетичний ядерний реактор улаштований досить просто - у ньому, так само як і в звичайному казані, вода перетворюється в пару. Для цього використовують енергію, що виділяється при ланцюговій реакції розпаду атомів урану чи іншого ядерного палива. На атомній електростанції немає величезного парового казана, що складає з тисяч кілометрів сталевих трубок, по яких при величезному тиску циркулює вода, перетворюючи в пару. Цю махину замінив невеликий ядерний реактор.

Найпоширеніший у даний час тип реактора водографитовий. Ще одна розповсюджена конструкція реакторів - так називані водо-водяні. У них вода не тільки відбирає тепло від твелів, але і служить сповільнювачем нейтронів замість графіту. Конструктори довели потужність таких реакторів до мільйона кіловатів. Могутні енергетичні агрегати встановлені на Запорізькій, Балаківській і інших атомних електростанціях. Незабаром реактори такої конструкції, наздоженуть по потужності і рекордсмена - півторамільйонний з Ігналинської АЕС.

Але все-таки майбутнє ядерної енергетики, очевидно, залишиться за третім типом реакторів, принцип роботи і конструкція яких запропоновані вченими, - реакторами на швидких нейтронах. Їх називають ще реакторами-размножителями. Звичайні реактори використовують уповільнені нейтрони, що викликають ланцюгову реакцію в досить рідкому изотопе-уране-235, якого в природному урані усього біля одного відсотка. Саме тому приходиться будувати величезні заводи, на яких буквально просівають атоми урану, вибираючи з них атоми лише одного сорту урану-235. Інший уран у звичайних реакторах використовуватися не може. Виникає питання: а чи вистачить цього рідкого ізотопу урану на скільки-небудь тривалий час чи ж людство знову зштовхнеться з проблемою недостачі енергетичних ресурсів? Більш тридцяти років тому ця проблема була поставлена перед колективом лабораторії Фізико-енергетичного інституту.

Вона була вирішена. Керівником лабораторії Олександром Іллічем Лейпунським була запропонована конструкція реактора на швидких нейтронах. У 1955 році була побудована перша така установка.

Переваги реакторів на швидких нейтронах очевидні. У них для одержання енергії можна використовувати всі запаси природних урану і торія, а вони величезні - тільки у Світовому океані розчинено більш чотирьох мільярдів тонн урану.

Але всі 450 атомні електростанції, що працюють зараз на планеті, не можуть створити погрозу, хоча б порівнянну з погрозою, що виходить від 50 тисяч боєголовок.

Немає сумніву в тім, що атомна енергетика зайняла міцне місце в енергетичному балансі людства. Вона, безумовно, буде розвиватися і надалі, без відмовлене поставляючи настільки необхідну людям енергію. Однак знадобляться додаткові заходи по забезпеченню надійності атомних електростанцій, їхньої безаварійної роботи, а вчені й інженери зуміють знайти необхідні рішення.

VІ. Альтернативні джерела енергії

1. Енергія сонця

Останнім часом інтерес до проблеми використання сонячної енергії різко зріс, і хоча це джерело також відноситься до поновлюваних, увага, що приділяється йому в усьому світі, змушує нас розглянути його можливості окремо.

Потенційні можливості енергетики, заснованої на використанні безпосередньо сонячного випромінювання, надзвичайно великі.

Помітимо, що використання усього лише 0,0125 % цієї кількості енергії Сонця могло б забезпечити всі сьогоднішні потреби світової енергетики, а використання 0,5 % - цілком покрити потреби на перспективу. На жаль, навряд чи коли-небудь ці величезні потенційні ресурси удасться реалізувати у великих масштабах. Одним з найбільш серйозних перешкод такої реалізації є низька інтенсивність сонячного випромінювання. Навіть при найкращих атмосферних умовах (південні широти, чисте небо) щільність потоку сонячного випромінювання складає не більш 250 Вт/м. Тому, щоб колектори сонячного випромінювання "збирали" за рік енергію, необхідну для задоволення всіх потреб людства потрібно розмістити їх на території 130000 км!

2. Вітрова енергія

Енергія повітряних мас, що рухаються, величезна. Запаси енергії вітру більш ніж у сто разів перевищують запаси гідроенергії всіх рік планети. Постійно і всюди на землі дують вітри - від легкого вітерцю, що несе бажану прохолодь у літню спеку, до могутніх ураганів, що приносять незлічиму втрату і руйнування. Завжди неспокійний повітряний океан, на дні якого ми живемо. Вітри, що дують на просторах нашої країни, могли б легко задовольнити всієї її потреби в електроенергії!

Техніка 20 століття відкрила зовсім нові можливості для вітроенергетики, задача якої стала іншою - одержання електроенергії. На початку століття Н.Е. Жуковський розробив теорію вітродвигуна, на основі якої могли бути створені високопродуктивні установки, здатні одержувати енергію від самого слабкого вітерцю. З'явилася безліч проектів вітроагрегатів, незрівнянно більш досконалі, чим старі вітряні млини. У нових проектах використовуються досягнення багатьох галузей знання.

У наші дні до створення конструкцій вітроколеса - серця будь-якої вітроенергетичної установки - залучаються спеціалісти-літакобудівельники, що уміють вибрати найбільш доцільний профіль лопати, досліджувати його в аеродинамічній трубі. Зусиллями вчених і інженерів створені найрізноманітніші конструкції сучасних вітрових установок.

3. Енергія землі

Здавна люди знають про стихійні прояви гігантської енергії, що таїться в надрах земної кулі. Пам'ять людства зберігає перекази про катастрофічні виверження вулканів, унесших мільйони людських життів, що невпізнанно змінили вигляд багатьох місць на Землі. Потужність виверження навіть порівняно невеликого вулкана колосальна, вона багаторазово перевищує потужність самих великих енергетичних установок, створених руками людини.

Правда, про безпосереднє використання енергії вулканічних вивержень говорити не приходиться - немає поки в людей можливостей приборкати цю непокірливу стихію, та й, на щастя, виверження ці досить рідкі події. Але це прояву енергії, що таїться в земних надрах, коли лише крихітна частка цієї невичерпної енергії знаходить вихід через вогнедишні жерла вулканів.

Маленька європейська країна Ісландія - "країна льоду" у дослівному перекладі - цілком забезпечує себе помідорами, яблуками і навіть бананами! Численні ісландські теплиці одержують енергію від тепла землі - інших місцевих джерел енергії в Ісландії практично немає. Зате дуже багата ця країна гарячими джерелами і знаменитими гейзерами-фонтанами гарячої води, з точністю хронометра вырывающейся з-під землі. І хоча не ісландцям належить пріоритет у використанні тепла підземних джерел, жителі цієї маленької північної країни експлуатують підземну котельню дуже інтенсивно. Столиця - Рейк'явік, у якій проживає половина населення країни, опалюється тільки за рахунок підземних джерел. Але не тільки для опалення черпають люди енергію з глибин землі. Уже давно працюють електростанції, що використовують гарячі підземні джерела.

Перша така електростанція, зовсім ще малопотужна, була побудована в 1904 році в невеликому італійському містечку Лардерелло, названому так на честь французького інженера Лардерелли, що ще в 1827 році склав проект використання численних у цьому районі гарячих джерел. Поступово потужність електростанції росла, у лад вступали всі нові агрегати, використовувалися нові джерела гарячої води, і в наші дні потужність станції досягла вже значної величини - 360 тисяч кіловат. У Новій Зеландії існує така електростанція в районі Вайракеи, її потужність 160 тисяч кіловат.

У 120 кілометрах від Сан-Франциско в США робить електроенергію геотермальна станція потужністю 500 тисяч кіловат.

4. Енергія світового океану

Відомо, що запаси енергії у Світовому океані колосальні. Так, теплова (внутрішня) енергія, що відповідає перегріву поверхневих вод океану в порівнянні з донними, скажемо, на 20 градусів, має величину порядку 10 Дж. Кінетична енергія океанських плинів оцінюється величиною порядку 10 Дж.

Однак поки що люди вміють утилизовать лише незначні частки цієї енергії, та й то ціною великих і повільно окупаються капіталовкладень, так що така енергетика дотепер здавалася малоперспективной. Однак швидке виснаження, що відбувається дуже, запасів викопних палив, використання яких до того ж зв'язано з істотним забрудненням навколишнього середовища, різка обмеженість запасів урану (енергетичне використання яких до того ж породжує небезпечні радіоактивні відходи) і невизначеність як термінів, так і екологічних наслідків промислового використання термоядерної енергії змушує вчених і інженерів приділяти усе більшу увагу пошукам можливостей рентабельної утилізації великих і нешкідливих джерел енергії у Світовому океані.

Широка громадськість, та й багато фахівців ще не знають, що розшукові роботи по витягу енергії з морів і океанів придбали в останні роки в ряді країн уже досить великі масштаби і що їхні перспективи стають усе більш обещающими.

Найбільш очевидним способом використання океанської енергії представляється будівля приливних електростанцій (ПЭС). З 1967 р. в устя ріки Рані у Франції на припливах висотою до 13 метрів працює ПЭС потужністю 240 тис. квт із річною віддачею 540 тис. квтч. Радянський інженер Бернштейн розробив зручний спосіб будівлі блоків ПЭС, буксируемых на плаву в потрібні місця, і розрахував рентабельну процедуру включення ПЭС в енергомережі в годинник їхнього максимального навантаження споживачами. Його ідеї перевірені на ПЭС, побудованої в 1968 році в Кислій Губі біля Мурманська; своєї черги чекає ПЭС на 6 млн. квт у Мезенском затоці на Баренцевом море.

Несподіваною можливістю океанської енергетики виявилося вирощування з плотів в океані быстрорастущих гігантських водоростей, переробляються легко в метан для енергетичної заміни природного газу. За наявними оцінками, для повного забезпечення енергією кожної людини - споживача досить одного гектара плантацій водоростей.

Велику увагу придбала "океанотерчна енергоконверсія" (ОТЭК), тобто одержання електроенергії за рахунок різниці температур між поверхневими і засмоктуваними насосом глибинними океанськими водами, наприклад при використанні в замкнутому циклі турбіни таких легкоиспаряющихся рідин як пропан, чи фреон амоній. Якоюсь мірою аналогічними, але як поки здається, імовірно, більш далекими представляються перспективи одержання електроенергії за рахунок розходження між солоною і прісний, наприклад морською і річковою водою.

Уже чимало інженерного мистецтва вкладено в макети генераторів електроенергії, що працюють за рахунок морського хвилювання, причому обговорюються перспективи електростанцій з потужностями на багато тисяч кіловатів. Ще більше обіцяють гігантські турбіни на таких інтенсивних і стабільних океанських плинах, як Гольфстрім.

Представляється, що деякі з океанських енергетичних установок, що пропонувалися, можуть бути реалізовані, і стати, рентабельними уже в даний час. Разом з тим варто очікувати, що творчий ентузіазм, мистецтво і винахідливість науково-інженерних працівників поліпшити існуючі і створять нові перспективи для промислового використання енергетичних ресурсів Світового океану. Здається, що при сучасних темпах науково-технічного прогресу істотні зрушення в океанській енергетиці повинні відбутися в найближчі десятиліття. Океан наповнений неземною енергією, що надходить у нього з космосу. Вона доступна і безпечна, і не забруднює навколишнє середовище, невичерпна і вільна. З космосу надходить енергія Сонця. Вона нагріває повітря й утворить вітри, що викликають хвилі. Вона нагріває океан, що накопичує теплову енергію. Вона надає руху плину, що у той же час змінюють свій напрямок під впливом обертання Землі. З космосу ж надходить енергія сонячного і місячного притягання. Вона є рушійною силою системи Земля - Місяць і викликає припливи і відливи.

Океан - це не плоский, безжиттєвий водяний простір, а величезна комора неспокійної енергії. Тут хлюпають хвилі, народжуються припливи і відливи, перетинаються плини, і все це наповнено енергією.

Бакени і маяки, що використовують енергію хвиль, уже засіяли прибережні води Японії. Протягом багатьох літ бакени - свистки берегової охорони США діють завдяки хвильовим коливанням.

Сьогодні навряд чи існує прибережний район, де не було б свого власного винахідника, що працює над створенням пристрою, що використовує енергію хвиль. Починаючи з 1966 року два французьких міста цілком задовольняють свої потреби в електроенергії за рахунок енергії припливів і відливів. Енергоустановка на ріці Рані (Бретан), що складається з двадцяти чотирьох реверсивних турбогенераторів, використовує цю енергію. Вихідна потужність установки 240 мегаватів - одна з найбільш могутніх гідроелектростанцій у Франції.

У 70-х роках ситуація в енергетику змінилася. Щораз, коли постачальники на Близькій Схід, в Африці і Південній Америці піднімали ціни на нафту, енергія припливів ставала усе більш привабливої, тому що вона успішно конкурувала в ціні з викопними видами палива. Незабаром за цим у Радянському Союзі, Південній Кореї й Англії зріс інтерес до обрисів берегових ліній і можливостям створення на них енергоустановок. У цих країнах стали всерйоз подумувати про використання енергії припливів хвиль і виділяти кошти на наукові дослідження в цій області, планувати їх.

Не дуже давно група учених океанологів звернула увагу на той факт, що Гольфстрім несе свої води поблизу берегів Флориди зі швидкістю 5 миль у годину. Ідея використовувати цей поток теплої води була дуже привабливою.

Чи можливо це? Чи зможуть гігантські турбіни і підвідні пропелери, що нагадують вітряні млини, генерувати електрика, витягаючи енергію з плинів і волі? "Зможуть" - таке в 1974 році був висновок Комітету Мак-Артура, що знаходиться під егідою Національного керування по дослідженню океану й атмосфери в Майами (Флорида). Загальна думка полягала в тім, що мають місце визначені проблеми, але усі вони можуть бути вирішені у випадку виділення асигнувань, тому що "у цьому проекті немає нічого такого, що перевищувало б можливості сучасної інженерної і технологічної думки".

В океані існує чудове середовище для підтримки життя, до складу якої входять живильні речовини, солі й інші мінерали. У цьому середовищі розчинений у воді кисень харчує всіх морських тварин від самих маленьких до найбільших, від амеби до акули. Розчинений вуглекислий газ точно так само підтримує життя всіх морських рослин від одноклітинних діатомових водоростей до сягаючих висоти 60-90 метрів бурих водоростей. Морському біологу потрібно зробити лише крок уперед, щоб перейти від сприйняття океану як природної системи підтримки життя до спроби почати на науковій основі витягати з цієї системи енергію.

За підтримкою військово-морського флоту США в середині 70-х років група фахівців в області дослідження океану, морських інженерів і водолазів створила першу у світі океанську енергетичну ферму на глибині 12 метрів під залитої сонцем гладдю Тихого океану поблизу міста Сан-Клемент. Ферма була невелика. По суті своєї, усе це було лише експериментом. На фермі вирощувалися бурі гігантські каліфорнійські водорості. На думку директора проекту доктора Говарда А. Уилкокса, співробітника Центра дослідження морських і океанських систем у Сан-Дієго (Каліфорнія), "до 50 % енергії цих водоростей може бути перетворене в паливо - у природний газ метан. Океанські ферми майбутнього, що вирощують бурі водорості на площі приблизно 40 000 га, зможуть давати енергію, який вистачить, щоб цілком задовольнити потреби американського міста з населенням у 50 000 чоловік".

У наші дні, коли зросла необхідність у нових видах палива, океанографи, хіміки, фізики, інженери і технологи звертають усе більшу увагу на океан як на потенційне джерело енергії.

В океані розчинена величезна кількість солей. Чи може солоність бути використана, як джерело енергії? Може.

Велика концентрація солі в океані навела ряд дослідників Скриппского океанографічного інституту в Ла-Колла (Каліфорнія) і інших центрів на думку про створення таких установок. Вони вважають, що для одержання великої кількості енергії цілком можливо сконструювати батареї, у яких відбувалися би реакції між солоною і несолоною водою. Температура води океану в різних місцях різна. Між тропіком Раку і тропіком Козерога поверхня води нагрівається до 82 градусів по Фаренгейтові (27 (З). На глибині 600 метрів температура падає до 35, 36, 37 чи 38 градусів по Фаренгейтові (2-3,5 (З).

Виникає питання: є чи можливість використовувати різницю температур для одержання енергії? Могла б теплова енергоустановка, що пливе під водою, робити електрику? Так, і це можливо.
У далекі 20-і роки нашого сторіччя Жорж Клод, обдарований, рішучий і дуже наполегливий французький фізик, вирішив досліджувати таку можливість. Вибравши ділянку океану поблизу берегів Куби, вона таки після серії невдалих спроб одержати установку потужністю 22 кіловата. Це з'явилося великим науковим досягненням і віталося багатьма вченими. Використовуючи теплу воду на поверхні і холодну на глибині і створивши відповідну технологію, ми розташовуємо всім необхідним для виробництва електроенергії, запевняли прихильники використання теплової енергії океану.

"Відповідно до наших оцінок, у цих поверхневих водах маються запаси енергії, що у 10 000 разів перевищують загальносвітову потребу в ній".

"На жаль, - заперечували скептики, - Жорж Клод одержав у затоці Матансас всего 22 кіловата електроенергії. Чи дало це прибуток?"

Не дало, тому що, щоб одержати ці 22 кіловата, Клоду довелося затратити 80 кіловат на роботу своїх насосів.

Сьогодні професор Скриппского інституту океанографії Джон Исааке робить обчислення більш акуратно. По його оцінках, сучасна технологія дозволить створювати енергоустановки, що використовують для виробництва електрики різницю температур в океані, що робили б його в два рази більше, ніж загальносвітове споживання на сьогоднішній день. Це буде електроенергія, вироблена електростанцією, що перетворить термальну енергію океану (ОТЕС). Однак літаки і легкові автомобілі, автобуси і вантажівки можуть приводитися в рух газом, якім можна витягати з води, а вуж вод-те в морях досить. Цей газ - водень, і він може використовуватися як пальне. Водень - один з найбільш розповсюджених елементів у Всесвіті. В океані він міститься в кожній краплі води.

Пом'ятаєте формулу води? Формула Н-ОН виходить, що молекула води складається з двох атомів водню й одного атома кисню. Витягнутий з води водень можна спалювати як паливо і використовувати не тільки для того, щоб надавати руху різним транспортним засобам, але і для одержання електроенергії.

Усе більше число хіміків і інженерів з ентузіазмом відноситься до "водневої енергетики" майбутнього, тому що отриманий водень досить зручно зберігати: у виді стиснутого газу в чи танкерах у зрідженому виді в криогенних контейнерах при температурі - 203 (С. Його можна зберігати й у твердому виді після з'єднання з залізо-титановим чи сплавом з магнієм для утворення металевих гідридів. Після цього їх можна легко транспортувати і використовувати в міру необхідності.

Ще в 1847 році французький письменник Жуль Берн, що випередив свій час, передбачав виникнення такої водневої економіки. У своїй книзі "Таємничий острів" він пророкував, що в майбутньому люди навчаться використовувати воду як джерело для одержання палива.

"Вода, - писав він, - представить невичерпні запаси тепла і світла".

З часів Жуля Верна були відкриті методи витягу водню з води. Один з найбільш перспективних з них - електроліз води. (Через воду пропускається електричний струм, у результаті чого відбувається хімічний розпад. Звільняються водень і кисень, а рідина зникає.)

У 60-і роки фахівцям з НАСА удалося настільки успішно здійснити процес електролізу води і настільки ефективно збирати водень, що вивільняється, що одержуваний у такий спосіб водень використовувався під час польотів по програмі "Аполлон".

Таким чином, в океані, що складає 71 відсоток поверхні планети, потенційно маються різні види енергії - енергія хвиль і припливів; енергія хімічних зв'язків газів, живильних речовин, солей і інших мінералів; схована енергія водню, що знаходиться в молекулах води; енергія плинів, спокійно і нескончаемо рухаються в різних частинах океану; дивна по запасах енергія, яку можна одержувати, використовуючи різницю температур води океану на поверхні й у глибині, і їхній можна перетворити в стандартні види палива.

Такі кількості енергії, різноманіття її форм гарантують, що в майбутньому людство не буде випробувати в ній недоліку. У той же час не виникає необхідності залежати від одного -двох основних джерел енергії, якими, наприклад, є давно використовуються викопні види палива і ядерного пального, методи одержання якого були розроблені недавно.

Більш того, у мільйонах прибережних сіл і селищ, що не мають зараз доступу до енергосистем, буде тоді можливо поліпшити життєві умови людей.

Жителі тих місць, де на море буває сильне хвилювання, зможуть конструювати і використовувати установки для перетворення енергії хвиль.

Живучі поблизу вузьких прибережних заток, куди під час припливів з ревінням уривається вода, зможуть використовувати цю енергію.

Для всіх інших людей енергія океану у відкритому водяному просторі буде перетворюватися в метан, чи водень електрику, а потім передаватися на сушу по чи кабелі на кораблях.
І вся ця енергія таїться в океані испокон століть. Не використовуючи її, ми тим самим попросту її марнуємо.

Зрозуміло, важко навіть уявити собі перехід від настільки звичних, традиційних видів палива - вугілля, нафти і природного газу - до незнайомих, альтернативних методів одержання енергії.
Різниця температур? Водень, металеві гідриди, енергетичні ферми в океані? Для багатьох це звучить як наукова фантастика.

І, проте, незважаючи на те, що витяг енергії океану перебувають у стадії експериментів і процес обмежений і дорогостоящ, факт залишається фактом, що в міру розвитку науково-технічного прогресу енергія в майбутньому може в значній мірі добуватися з моря. Коли - залежить від того, як незабаром ці процеси стануть досить дешевими. В остаточному підсумку справа упирається не в можливість витягу з океану енергії в різних формах, а у вартість такого витягу, що визначить, наскільки швидко буде розвиватися той чи інший спосіб видобутку.

Коли б цей час ні наступило, перехід до використання енергії океану принесе подвійну користь: заощадить суспільні засоби і зробить більш життєздатної третю планету Сонячної системи - нашу Землю.

Для того щоб задовольнити потреба в рівноправному розподілі дешевої енергії між усіма країнами, буде потрібно така її кількість, що, можливо, у тисячі разів перевищить сьогоднішній рівень споживання, і біосфера вже не справиться з забрудненням, викликуваним використанням звичайних видів палива.

Тому що змагання за володіння видами палива, що виснажуються, загострюється, витрата суспільних засобів буде рости. Ріст цей продовжиться, тому що необхідно бороти з забрудненням повітря і води, теплотою, що виділяється при згорянні викопних видів палива. Але чи варто хвилюватися в пошуках нових джерел викопного палива? Навіщо дискутувати по питанню про будівництво ядерних реакторів? Океан наповнений енергією, чистої, безпечної і невичерпний. Вона там, в океані, тільки і чекає вивільнення. І це - перевага номер один.

Друга перевага полягає в тім, що використання енергії океану дозволить Землі бути надалі населеною планетою. А от альтернативний варіант, що передбачає збільшення використання органічних і ядерних видів палива, на думку деяких фахівців, може привести до катастрофи: в атмосферу стане виділятися занадто велика кількість вуглекислого газу і теплоти, що грозить смертельною небезпекою людству. Але хто помітить, що в повітрі стало більше вуглекислого газу? Він безбарвний і не має запаху. Він пузириться в прохолодних напоях. А хто помітить поступове, повільне підвищення атмосферної температури Землі на один, два чи три градуси по Фаренгейтові? Помітить планета, коли вуглекислий газ через якийсь час огорне її подібно ковдрі, що перестане пропускати надлишкове тепло в космос.

Жак Кусто, піонер освоєння і дослідження океану, вважає:

"Коли концентрація вуглекислого газу досягне визначеного рівня, ми виявимося начебто в парнику".

Це значить, що теплота, виділювана Землею, буде затримуватися під шаром стратосфери. Накапливающееся тепло підвищить загальну температуру. А збільшення її навіть на один, два чи три градуси по Фаренгейтові приведе до танення льодовиків. Мільйони тонн льоду, що станув, піднімуть рівень морів на 60 метрів. Міста на узбережжя й у долинах великих рік виявляться затопленими. По даному питанню, як і по многим іншим, учені розділилися на два табори. В одному таборі вважають, що ковдра вуглекислого газу, що товщає, викликає підвищення температури і приведе до танення льодовиків, тобто, по визначенню доктора Говарда Уилкокса, перетворити Землю в парник. Прихильники іншого табору думають, щось же сама ковдра буде перепиняти шлях теплу, випромінюваному сонцем, що стане причиною настання нової ери заледеніння.

5. Альтернатива нафти

Вперше у світі рішення проблеми одержання синтетичної нафти у великій кількості було здійснено в Німеччині. В роки першої світової війни кайзерівська Німеччина виявилася цілком відрізаної від природних джерел нафти. Армії потрібний був бензин. Німецькі вчені звернули свої погляди "до небес". Ще в 1908 р. російський винахідник И.И. Орлів довів можливість синтезу нафтових УВ з оксиду вуглецю і водню (ця суміш одержала назву водяного газу). А де як не на "небе", тобто в атмосфері, можна знайти практично необмежені кількості цього газу? Німецькі учені Фишер і Тропш створили технологію одержання синтетичної нафти. Правда, водяний газ вони вирішили одержувати не з повітря, тоді це було занадто складно, а з бурих вугіль. Синтез нафти здійснюється шляхом контакту цього газу при температурі 180-200 °С и атмосферному тиску з оксидними залізно-цинковими каталізаторами. Були побудовані цілі заводи з виробництва штучного палива, що успішно експлуатувалися багато років. Але от скінчилася війна, зріс видобуток природної нафти, ціни на нее упали. Синтетична нафта Фишера - Тропша вже не могла конкурувати з нею, і виробництво було згорнуто.

Зараз ідея штучної нафти знову набуває актуальності.

Нафта можна одержати вже безпосередньо з повітря. Більш того, учені думають, що це буде сприяти видаленню з атмосфери надлишкової вуглекислоти, що шкідливо впливає на навколишнє середовище. Величезна кількість палива, що спалюється, щорічно поставляє в атмосферу мільярди тонн вуглекислого газу (диоксида вуглецю). В даний час лише 10% його поглинається рослинами. Багато вчених бачать у такім катастрофічному збільшенні концентрації вуглекислого газу в земній атмосфері визначену небезпеку. Як же від нього позбутися?

Доктор технічних наук В. Цысковский пропонує наступний шлях. Насамперед необхідно з атмосфери повітря одержати вуглекислий газ. Для це повітря можна виморожувати, розділяти за допомогою пористих чи мембран з'єднувати за певних умов з газоподібним аміаком. В останньому випадку утвориться вуглекислий амоній, що легко розкладається на аміак і диоксид вуглецю під дією тепла. Отримана чиста вуглекислота і є продуктом для подальшого синтезу нафти. Її розкладають на оксид вуглецю (чадний газ) і кисень. Для цієї реакції вимагаються великі витрати енергії. Припускають, що її можна проводити в атомних реакторах при температурі 5000°С в присутності каталізаторів. А далі оксид вуглецю синтезують з воднем, і "небесная" нафта готова.

Одержання нафти з повітря - справа майбутнього. Зараз же штучну нафту одержують з каменю. Звичайно, це не зовсім звичайні камені, а так називані пальні сланці - породи, що містять у великій кількості органічна речовина, тобто той природний матеріал, з якого виходять УВ. Для ці ж цілей підходять і піски, насичені густий, в'язанням нафтою. За даними геологічної служби США, світові запаси пальних сланців і нафтоносних пісків оцінюються в 700-800 млрд.т, що в 7-8 разів більше усіх виявлених запасів нафти у світі.

Тільки в районі Скелястих гір (США) у подібних породах концентрується 270 млрд.т нафти, що в 2-3 рази перевищує світові запаси нафти й у 67 разів - запаси нафти, що залишилися, Сполучених Штатів. Американські геологи підрахували, що при коефіцієнті витягу 50 % і сучасному рівні споживання нафти цих ресурсів вистачило б, щоб задовольняти запити США протягом 140 років.

Здавалося б, вихід з паливного тупика знайдений, однак знов-таки висока вартість робіт перешкоджає інтенсивній переробці пальних сланців і нафтоносних пісків. По оцінці Національної ради США, розробка бітумінозних порід рентабельна при ціні на нафту не менш 100-120 діл./т. До паливної кризи про промислову розробку сланців не могло бути і мови. Проте в ряді країн світу кілька років тому назад приступили вже до практичного здійснення цієї проблеми.

У 1973 р., коли ціни на нафту різко підскочили, погляди багатьох нафтопромисловців звернулися до бітумінозних сланців і нафтоносних пісків. У США шістьох об'єднаних компаній вже в 1974 р. одержали право на розробку сланців у штатах Колорадо, Юта і Вайоминг. Вартість перших трьох ділянок 403,6 млн.діл. По розрахунках, США можуть одержувати в добу від 135 до 405 тис.т такої нафти.

Однак великомасштабна переробка важких нефтей і пальних сланців - справа щодо далекого майбутнього. По оцінці компанії „Шеврон", вона почнеться в третім тисячоріччі. Причому, вартість видобутку важкої нафти і бітумів прогнозується в розмірі 220-314 діл /м3, а одержання синтетичної нафти з пальних сланців - 346 діл /м3.

В міру розвитку технологічного прогресу видобуток УВ з пальних сланців і нафтоносних пісків стане звичайною справою. Перспективні в цьому відношенні ядерні методи переробки бітумінозних порід, над якими в даний час у США працюють групи вчених з 25 нафтових компаній.

У Росії проблема витягу нафти з нефтенасыщенных пісків зважується по-іншому, а саме шляхом шахтного видобутку. Уперше нафтова шахта була споруджена в районі м. Ухта в 1939 р. Глибина її не перевищує 500 м. Розробка грузлої нафти виробляється в такий спосіб. Шахта проходить продуктивний шар, що дренується декількома шпарами. Нафта під дією сили ваги йде самопливом і попадає в спеціальні канавки, розташовані на дні шахти і имеющие невеликий ухил для стоку в нафтосховище. Якщо продуктивний шар знаходиться нижче шахти, то нафта витягається насосами через спеціальні шпари. З підземного нафтосховища на поверхню нафта подається також насосами.

Зараз пропонується впливати на нафту в шахті гарячою чи водою парою. По розрахунках, у такий спосіб можна одержати додатково в нашій країні не менш 50 млн.т/рік нафти, причому глибина шахт не буде перевищувати 500-1000 м.

У тому випадку, коли чи сланці нафтоносні піски знаходяться близько від поверхні (не більш 150-200 м), розробка ведеться кар'єрним способом. Прикладом такого незвичайного видобутку нафти може служити кар'єр біля гори Кирмаки під м. Баку. Звідси порода доставляється в спеціальну ємність, де за допомогою реактивів (некондиційний гас, лужна чи вода каустична сода) з її вимивають нафту.

Таким способом витягається до 80 % нафти. Один кубометр нафтоносного піску в Азербайджану містить до 150 кг нафти. Така ж картина характерна і для багатьох інших нафтоносних районів нашої країни. Тому проблема витягу в'язанням і залишкової нафти з неглибоко залягають порід здобуває загальнонародне значення. Нафтовики Азербайджану, зокрема, почали спорудження першої в республіці нафтової шахти на закинутій ділянці родовища Балаханы (у пригороді м. Баку). Глибина шахти буде дорівнює 400 м, розробку припускають здійснювати гравітаційним способом. Шахта обладнається сучасною технікою, передбачається спорудження бурових камер, насосних установок, вентиляційних пристроїв. Майже повна автоматизація виробничих процесів зведе до мінімуму кількість обслуговуючого персоналу. Стає очевидним, що ера „дешевой нафти" підходить до кінцю.

Те, що зараз ми вважаємо дорожнечею, через якийсь час покажеться нам надзвичайно дешевим продуктом. Навіть сучасна вартість нафти в 100-150 діл/м3 через 30-35 років буде виглядати дріб'язком у порівнянні з 300-350 діл/мз. Діти, породжені в 1990 р., коли стануть дорослими, будуть мати справа з нафтою як з обмеженим для використання і надзвичайно дорогим паливом. Єдиний шлях з цього тупика - пошук альтернативних і екологічно чистих джерел енергії, що дозволять "вирвати" нафта і газ з топок заводів, фабрик і електростанцій.

Поки одні вчені ламають голову над проблемою збільшення коефіцієнта нефтеотдачи продуктивних шарів, а інші шукають шляху найбільш рентабельного одержання нафти з пальних сланців, треті прийшли до висновку, що задовольнити потребу в паливі можна звичайним дідівським методом. Мова йде про дрова. Так вважають фахівці Стэнфордского університету в США, до них приєднуються і вчені університету штату Джорджия. Звичайно, тут потрібні особливі быстрорастущие сорту дерев типу чи вільхи платанів, що дають до 40 т деревини з 1 га в рік. Після вирубки цих дерев на землі залишається листя, придатна для добрива. Деревина ж подрібнюється і подається в топку електростанцій. Ділянка в 125 км2 може забезпечити енергією місто з населенням 80 тис. чоловік.

На вирубаних ділянках уже через 2-4 року з утеч знову виростуть дерева, придатні для палива. Учені прикинули, що якщо 3 % території Росії відвести під "енергетичні плантації", те країна могла б цілком задовольнити свої потреби в паливі за рахунок дров.

Американським поборникам "дровенізації" побутової теплоенергетики вторять їхні прихильники з Європи. У Бельгії, наприклад, у 1988 р. газета "суар" опублікувала статті, де назвала дрова паливом майбутнього. Для цю же цілей пропонується використовувати і макулатуру. У магазинах цієї країни вже продається ручний прес, за допомогою якого можна з газет і обгорток робити паливні брикети, що не уступають по своїй калорійності буроугольным. Випускаються спеціальні печі, що працюють за принципом газогенератора і перешкоджають відходу тепла через трубу. Дрова і брикети горять у цій печі дуже повільно: в'язка - за 8 ч. При цьому дрова згоряють цілком, що практично зводить до нуля виділення в атмосферу золи і сажі. Таке отапливание приміщень дуже вигідно, адже кілограм дров при порівнянній калорійності коштує в 10 разів менше літра рідкого палива.

Природні "бензоколонки" виявлені й у тропіках Південної Америки, на Філіппінах. Деякі сорти ліан і тропічних дерев (ханга) містять маслянисту рідину, що навіть не треба піддавати перегонці. Вона прекрасно горить в автомобільних моторах, даючи менш токсичний вихлоп, чим бензин. Підходить для цих цілей і пальмова олія, з якого порівняно легко можна одержувати "солярку".

Але поки це все в області наукової фантазії. Більш реальний проект одержання синтетичної нафти з вугілля. Досить простий метод розроблений у США. Вугілля розпорошується, обробляється розчинником, і в отриману суміш додається водень. З тонни вугілля з високим змістом сірки виходить майже 650 л схожої на нафту рідини, з якої можна виробляти бензин.

Корпорація відомого американського мультимільйонера А. Хаммера "оксидентл петролеум" усерйоз зайнялася підземною газифікацією вугілля. Методом пиролиза з нього одержують 40 % метанового газу, 45 % коксу і 3 % рідкого палива. Цією же корпорацією розроблений зовсім несподіваний спосіб одержання палива... зі сміття. З нього попередньо витягають магнітні і немагнітні метали і відправляють у переплавляння. Секретна технологія переробки скла дозволяє одержати з осколків стекло більш дешеве і більш високого якості, чим вихідна сировина. Інше переробляється в кокс, метановий газ і рідке паливо. Нафту із сміття випробували на досвідчених установках - горить прекрасно. З тонни сміття таким способом "добувают" від 6 до 20 діл. У 1976 -1977 р. у Сан-Дієго вступив у лад спеціальний завод для переробки сміття.

Над подібною проблемою успішно працюють і у Великобританії. Тут розроблена і проходить іспиту лабораторна установка, у якій під дією високих температур і кисню, що вдмухується, з органічної частини сміття (пластмасові упакування, харчові покидьки, обривки газет, ганчірки і т.д.) одержують синтетичну нафту і метановий газ з воднем. Рідке паливо і газ припускають використовувати частково для роботи дизеля, а частково для переплавляння битого скла, з якого можна одержувати будівельні блоки. Зараз вивчається можливість переробки сміття в старих доменних печах. Це дасть високу продуктивність і економію часу. Як показали експерименти, у справу піде і шлак, що залишається - він придатний для заміни гравію при будівництві доріг.

А от ще два способи одержання синтетичної нафти. Французький інженер А. Ротлисберже одержав бензин із сухих стебел кукурудзи. Автор затверджує, що подібне паливо з октановым числом 98 цілком можна добувати із соломи, обпилювань, бадилля овочів і інших відходів, що містять целюлозні волокна. Під натиском урядових закладів винахідник засекретив технологію синтезу, але відомо, що якість його бензину багато в чому залежить від складних стабілізуючих добавок, що вводяться в спирти і изопропиниловые ефіри, одержувані з целюлози. Нове паливо не детонує, згоряє без диму і запахів. Його можна змішувати в будь-яких пропорціях зі звичайним бензином. При цьому конструктивних змін у двигунах не потрібно. Франція має намір згодом довести виробництво подібного бензину до 20 млн.т у рік.

Ще один винахідник штучного бензину живе у Швейцарії. Вихідним матеріалом служить тріска, кукурудзяна лушпайка, поліетиленові пакети. Так от лихо, "бензин" пахне самогоном. Винахіднику приходиться платити 8 % податку як за виготовлення алкогольних напоїв. Проте 1 л штучного "бензина" коштує в 2 рази дешевше сьогодення, а автомобіль працює справно.

Фантазія винахідників не обмежується тільки штучним бензином, пропонуються таки оригінальні методи одержання углеводородного газу для побутових цілей. Один з них розроблений у м. Эрфурт (Німеччина). Як джерело енергії виступає смітник сміття в приміському містечку Шверборн. При заповненні смітника в ній заклали 57 газових колодязів, з'єднаних трубопроводом. Виявляється, 1 кг сміття дає до 200 л газу, більш половини якого - метан. Поки на смітнику одержують у годину 40 м3 газу. Він опалює приміщення робітників. Планується спорудження теплоцентралі. По розрахунках, витрати окупляться за 3,5 роки. Другий спосіб ще більш несподіваний. З ініціативою виступили влади м. Оттапалам у штаті Керала (Індія). Рецепт наступний:

колодязь заповнюється коров'ячим гноєм і наглухо закривається. Газ, що утвориться при шумуванні, по трубах приділяється до газових плит. Одна така "установка" цілком задовольняє потребу родини в енергії для домашніх цілей.

В даний час в Індії розроблені і застосовуються 53 моделі таких систем. Ними користаються близько 3,5 млн. родин. Уряд країни активно підтримує поширення биогазовых установок. Уже зараз щорічно за рахунок цього заощаджується близько 1,2 млрд. рупій.

VІІ.  Шляхи інтенсифікації розвитку нетрадиційних і

 відновлюваних джерел енергії в Україні

Приведено аналіз стосовно світового стану використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії (НВДЕ). Наведено інформацію стосовно потенціалу сировинної бази України. Відслідковано рівень розробки нормативно-правової бази. Зроблено висновки щодо шляхів інтенсифікації розвитку та можливості нарощування обсягів використання НВДЕ в Україні.

Нетрадиційні і відновлювані джерела енергії, сировинна база, альтернативні види палива, альтернативні джерела енергії, законопроекти

Зменшенню залежності національної економіки від імпорту енергоносіїв значною мірою відповідає підвищення самозабезпечення України енергією за рахунок впровадження технологій з використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива (НВДЕ).

Значна увага цьому напрямку на світовому рівні надається Європейською комісією, яка представила в своєму Зеленому зошиті "Енергія для майбутнього" на період до 2010 р. стратегію збільшення частки використання НВДЕ в країнах ЕС до 12% [1].

Відповідно оптимістичних прогнозів розвитку світової енергетики до 2050 року з врахуванням енергозбереження, світове енергоспоживання складе біля 21,5 млрд т у.п., при цьому частка нетрадиційних і відновлювальних джерел досягне 40%. В різних країнах світу доля потенціалу застосування НВДЕ в енергетиці на сьогодні складає, %: в Ісландії - 64,5, Норвегії - 47,8, Новій Зеландії - 32,3, Швеції - 25, Австрії - 22, Фінляндії - 20,9, Швейцарії - 17,3, Канаді - 16,6, Туреччині - 16,5, Мексиці - 11,4, Португалії - 9,8, Данії - 7,2, Франції - 6,8, Австралії - 6,3, Іспанії - 5,4, США - 5,3, Італії - 4,3, Греції - 4,2, Японії - 3,5, Угорщині - 3,1, Ірландії - 1,9, Люксембурзі - 1,6, Німеччині - 1,5, Чехії - 1,5, Бельгії - 1,1, Великій Британії - 0,7% [2]. Альтернативні види рідкого та газового палива, як правило, складають від 20 до 50% від загальних обсягів НВДЕ в різних країнах. Світове виробництво біогазу в 1992 р. складало 150,0 млрд.м3. Прогноз на 2000 рік - 700,0 млрд.м3. В Росії використання біомаси до 2010 року досягне 7,3-10,0 млн.т у.п.

Міністерством енергетики США розроблено програму з виробництва рідкого моторного палива із сільськогосподарських, лісових та промислових відходів. До 2020 р. планується в 30 разів, в зрівнянні з сьогоденням, збільшити рівень вказаного виробництва, за рахунок чого річне заміщення імпортованої нафти складе біля 44 млн т. Одночасно в США на законодавчому рівні було визначено конкретну мету підприємців щодо підвищення конкурентноздатності спиртових палив, які отримуються в результаті конверсії біомаси, в тому числі:

• зменшення собівартості спиртового палива до 70 центів за галон;
• підвищення ефективності процесу переробки біомаси до 91%.

Програмою розвитку вітроенергетики США передбачається до 2010 року здійснити будівництво вітроелектричних станцій загальною потужністю до 50 млн кВт, що забезпечить 10-12 відсотків потреб країни в електроенергії.

Відповідно даних центру видобутку метану з вугільних родовищ штату Алабама, США, з 1982 по 1998 рік було видобуто біля 0,25 трильйона кубічних метрів метану вугільних родовищ.

В Національній енергетичній програмі України передбачено до 10 відсотків енергетичних потреб країни задовольняти за рахунок використання нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії.

Як складову частину цієї програми Державним комітетом України з енергозбереження розроблено, згідно Указу Президента України від 2 квітня 1997 р. № 285, Програму державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії та малої гідро- і теплоенергетики (Програму НВДЕ), яка була схвалена Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.97 р. № 1505 і передбачає доведення обсягів використання нетрадиційних джерел енергії та палива в 2010 році до 8-10% від загального споживання енергоресурсів.

Пріоритети в цій Програмі віддано впровадженню вже розробленого енергоефективного обладнання для використання НВДЕ, яке може якнайшвидше забезпечити економію паливно-енергетичних ресурсів, розробці і впровадженню сучасного обладнання та устаткування із застосуванням прогресивних технологій, створенню технічно доцільних потужностей та розробці перспективних науково-технічних робіт з основних напрямків нетрадиційної енергетики: вітроенергетики, сонячної енергетики, геотермальної енергетики, малої гідроенергетики, нетрадиційного палива, енергії довкілля та скидного енерготехнологічного потенціалу, малої теплоенергетики, комбінованих енергосистем на основі НВДЕ та систем акумулювання.

На сьогодні Україна має наробки щодо технологічних процесів майже усіх видів виробництва та видобутку нетрадиційних палив та енергії, а її промисловість здатна в стислі строки налагодити виробництво необхідного обладнання та устаткування.

В Україні існує достатня сировинна база для розвитку робіт з виробництва (видобутку) альтернативних видів палива, так, наприклад, загальні річні обсяги відновлюваних ресурсів біомаси складають 115,5 млн.т. Можливий енергетичний потенціал по біомасі складає 22,0 млн.т у.п., з яких технічно доступний енергетичний потенціал оцінюється в 13,2 млн.т у.п. на рік, що складає біля 7% загального споживання первинних енергоресурсів в Україні в 1996 році.

В містах та селищах міського типу України щорічно накопичується близько 40,0 млн.м3 побутового сміття, яке знешкоджується на чотирьох сміттєспалювальних заводах (Київ, Миколаїв, Харків, Севастополь) та на 660 міських звалищах.

Обсяги щорічного накопичення промислових відходів в Україні, у перерахунку на одиницю площі, майже на порядок перевищують показники розвинених країн, а також Росії. Враховуючи вартість українських земель, навіть без підрахунків, стає зрозумілим, які економічні збитки має Україна від розміщення вказаних відходів.

Золошлакові відходи ТЕС складають 300 млн. тонн. На території України розташовано 25 великих ТЕС. Шість з них в Донбасі, де сконцентровано 35% відходів, чотири в Придніпров'ї - 15%, три в західній Україні - 40%. Ще 10% зазначених відходів приходиться на Харківську область та на північно-західну частину країни (Трипілля, Миронівка).

Крім того, у Донецько-Придніпровському регіоні утворюється біля 30% відходів виробництва та супутніх продуктів харчової промисловості, які підлягають переробці та знешкодженню.

Розрахункові сировинні ресурси відходів деревини у лісовому господарстві України на період 1997 -2005 років складають біля 1080 тис. кубічних метрів щорічно, при цьому при лісових заготовках відходи складають 837,6 тис. куб.м, при деревообробці - 146,6 тис. куб.м кускових відходів і 96 тис. куб.м м'яких відходів (тирси, опилок тощо).

В Донецькій та Запорізькій областях промисловість отримує енергоспроможні відходи у вигляді штучних та промислових газів і там є можливість нарощувати обсяги використання - штучного коксового, феросплавного, доменного газів, а також метану вугільних родовищ.

На поточний момент кількість метану, який міститься у вугільних пластах України, за прогнозами геологорозвідки, дорівнює близько 12 трлн кубічних метрів. Висока газоносність притаманна безпосередньо вугільним пластам та породам, які залягають вище і нижче вугільних пластів. Кількість метану, який міститься в таких породах, може більш ніж подвоїти наведений вище показник. Це говорить і про високий чинник ризику. Вугільні шахти України вважаються найбільш загазованими, а тому й найбільш небезпечними у світі. У зв'язку з використанням застарілого або невідповідного обладнання, величезні обсяги метану, які вивільняються в ході проведення гірничих робіт, викидаються системами висмоктувальної вентиляції просто в атмосферу і тільки невелика кількість цього метану відводиться контрольованим чином, а ще менша кількість метану використовується.

До альтернативних газів, які теж є можливість використовувати, можуть бути залучені гази, видобуті з малих газових, газоконденсатних, нафтогазоконденсатних родовищ. Прогнозні балансові запаси цих газів складають 30,9 млрд м3.

За різними оцінками, через втрати у місцях концентрації видобутку нафти, її зберігання та переробки, утворилися техногенні родовища в обсягах 2,5 млн тонн, а щорічно додаткова втрата становить у нафтовидобутку 28 тисяч тонн, у нафтопереробці близько 0,3 млн тонн, а з урахуванням приймально-транспортних операцій - до 0,6 млн тонн. Необхідно проводити роботи з вилучення втрачених нафтопродуктів і їх повторного використання [3].

Кожна тисяча кіловат-годин електроенергії, яка вироблена з вказаних відходів, запобігає, в середньому, викидам в атмосферу 4,2 кг твердих частинок, 5,65 кг оксидів сірки, 1,76 оксидів азоту, а кожна вироблена гігакалорія теплоти - 0,2 кг твердих часток, понад 3 кг оксидів сірки та близько 1 кг викидів оксидів азоту.

Енергетичний потенціал малих ГЕС України (одинична потужність до 30 МВт) на малих річках оцінюється, без урахування мікроГЕС та використання водотоків систем технічного водопостачання, в 2300-2400 МВт (12,0-12,5 млрд кВт.год), а першочерговий економічно доцільний і екологічно безпечний потенціал складає 600-700 МВт (3-7 млрд кВт.год).

Доцільність розвитку геотермальної енергетики визначається наявністю на території України значних ресурсів геотермальної енергії. В Україні на даний час експлуатуються теплонасосні системи теплопостачання загальною тепловою потужністю 8 МВт, які укомплектовані імпортними тепловими насосами або вітчизняними холодильними установками, що експлуатуються в режимі теплового насосу. Ресурси низькопотенційної теплоти природного і техногенного походження достатні для створення теплонасосних систем теплопостачання загальною потужністю до 23 тис. МВт.

Таким чином, існуюча в Україні сировинна база сприяє розвитку напрямку НВДЕ [4].
Для розвитку використання зазначених ресурсів Програмою НВДЕ передбачено розробку необхідної нормативно-законодавчої бази, одним з документів якої є законопроект "Про альтернативні види рідкого та газового палива", який був розроблений Держкоменергозбереження та прийнятий 14 січня 2000 року Верховною Радою України. Позитивним є те, що вперше в Україні прийнято законопроект, який на державному рівні сприяє розвитку використання НВДЕ.

Головною метою цього законопроекту є виконання державної політики з енергозбереження, що передбачає першочергові завдання щодо розвитку економіки та національної безпеки України, зменшення залежності держави від імпорту традиційних енергоносіїв, в тому числі - за рахунок використання нетрадиційних видів палива з впровадженням екологічних заходів та покращенням навколишнього природного середовища. Ці заходи можливо виконати за рахунок забезпечення неухильного впровадження в енергетику держави систем використання НВДЕ.

Крім того, слід зазначити, що розвиток напрямку використання НВДЕ сприятиме, наряду з покращенням екологічного стану навколишнього природного середовища, ще й створенню нових робочих місць та підтримці вітчизняного виробництва.

На поточний момент Держкоменергозбереження розробив ще один законопроект України "Про альтернативні джерела енергії". Цей проект знаходиться в стадії проходження в установленому порядку для подання на розгляд та прийняття до Верховної Ради України.

Крім того, в Програмі НВДЕ наведено перелік державних стандартів та нормативів в зазначеній сфері, які найближчим часом необхідно розробити та впровадити в суспільне виробництво України.

Розробка та прийняття законопроектів, спрямованих на інтенсифікацію використання НВДЕ, свідчить про важливість подальшого розвитку цього напряму у сфері енергозбереження, з метою забезпечення надійного і диверсифікованого енергозабезпечення суспільного виробництва та населення з одночасним підвищенням, за рахунок використання НВДЕ, екологічної чистоти енерговиробляючого та паливо- і енергоспоживаючого обладнання.

Розвиток сфери альтернативних джерел енергії передбачає переорієнтацію значної кількості українських науково-дослідних і проектно-конструкторських установ, промислових підприємств на розробку та виготовлення енергетичного обладнання для альтернативної енергетики. Це обладнання буде використовуватись для створення енергогенеруючих об'єктів альтернативної енергетики в Україні, а також, у значній мірі, може бути спрямоване на експорт.

Необхідно відмітити, що прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.97 р. № 1505, якою було схвалено розроблену Держкоменергозбереження Програму державної підтримки розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії та малої гідро- і теплоенергетики, сприяло пробудженню ініціативи підприємств різних галузей, які відчули економічну доцільність і вигідність впровадження заходів з використання нетрадиційної енергетики та альтернативних видів палива, та спонукало їх, в умовах становлення ринкових відносин, до пошуку оптимальних шляхів ефективного енерговикористання та залучення нетрадиційних джерел енергії та альтернативних видів паливно-енергетичних ресурсів.

VІІІ. Висновок

За час існування нашої цивілізації багато разів відбувалася зміна традиційних джерел енергії на нові, більш зроблені. І не тому, що старе джерело було вичерпано. Сонце світило й обігрівало людини завжди: і проте один раз люди приручили вогонь, почали палити деревину.

Потім деревина поступилася місцем кам'яному вугіллю. Запаси деревини здавалися безмежними, але парові машини вимагали більш калорійного "корму".

Але і це був лише етап. Вугілля незабаром уступає своє лідерство на енергетичному ринку нафти. І от новий виток: у наші дні ведучими видами палива поки залишаються нафта і газ. Але за кожним новим кубометром чи газу тонною нафти потрібно йти усе далі на чи північ схід, зариватися усе глибше в землю. Немудро, що нафта і газ будуть з кожним роком коштувати нам усе дорожче.
Заміна?

Потрібний новий лідер енергетики. Їм, безсумнівно, стануть ядерні джерела. Запаси урану, якщо, скажемо, порівнювати їх із запасами вугілля, начебто б не настільки вуж і великі. Але зате на одиницю ваги він містить у собі енергії в мільйони разів більше, ніж вугілля. А підсумок такий: при одержанні електроенергії на АЕС потрібно затратити, вважається, у сто тисяч разів менше засобів і праці, чим при витягу енергії з вугілля. І ядерне пальне приходить на зміну нафти і вугіллю... Завжди було так: наступний джерело енергії було і більш могутнім. Те була, якщо можна так виразитися, "войовнича" лінія енергетики. У погоні за надлишком енергії людина усе глибше занурювалася в стихійний світ природних явищ і до якоїсь пори не дуже задумувався про наслідки своїх справ і вчинків. Але часи змінилися. Зараз починається новий, значний етап земної енергетики. З'явилася "альтернативна" енергетика, що щадить, побудована так, щоб людина не рубала сук, на якому він сидить. Піклувався про охорону вже сильно ушкодженої біосфери.

Безсумнівно, у майбутньому паралельно з лінією інтенсивного розвитку енергетики одержать широкі права громадянства і лінія екстенсивна: розосереджені джерела енергії не занадто великої потужності, але зате з високим КПД, екологічно чисті, зручні в звертанні. Яскравий приклад тому - швидкий старт електрохімічної енергетики, що пізніше, видимо, доповнить енергетика сонячна.
Енергетика дуже швидко акумулює, асимілює, вбирає в себе всі самі новітні ідей, винаходу, досягнення науки. Це і зрозуміло: енергетика зв'язана буквально з усім, і усі тягнеться до енергетики, залежить від її.

Тому энергохімія, воднева енергетика, космічні електростанції, енергія, запечатана в антиречовині, кварках, "чорних дірах", вакуумі, - це усього лише найбільш яскраві віхи, штрихи, окремі риски того сценарію, що пишеться на наших очах і який можна назвати Завтрашнім Днем Енергетики.
Лабіринти енергетики. Таємничі переходи, вузькі, звивисті стежинки. Повні загадок, перешкод, несподіваних осяянь, криків суму і поразок, кликов радості і перемог. Тернистий, непростий, непрямий енергетичний шлях людства. Але ми віримо, що ми на шляху до Ери Енергетичного Достатку і що всі  перешкоди і труднощі будуть переборені. Розповідь про енергію може бути нескінченною, незлічимі альтернативні форми її використання за умови, що ми повинні розробити для цього ефективні й економічні методи. Не так важливо, яке ваша думка про нестатки енергетики, про джерела енергії, її якості, і собівартості. Нам, очевидно, варто лише погодитися з тим, що сказав учений мудрець, ім'я якого залишилося невідомим:

"Немає простих рішень, є тільки розумний вибір".

Х. Список літератури:

1.     А. Голдин "Океаны энергии". 1996.

2.     Гаврилов В.П. Чорное золото планеты. 1993.

3.     Крюков В.А. Полные канистры и пустые карманы . 1994.

4.     Л.С. Юдасин "Энергетика: проблемы и надежды".

5.     Максаковскцй В. П. География 10 1999.

6.     Радионова И. А. Глобальные проблемы человечества. 1994.

Проект

Правовиховна робота 

в школі  

І. Мета проекту:

         Підвищення ефективності діяльності навчального закладу в умовах розбудови правової демократичної держави, залучення учнівської молоді до активної роботи в цій сфері, усвідомлення учнями своїх прав та обов’язків як майбутніх свідомих громадян України.

2. Цілі:

•        поглиблення знань про загальні права людини;

•        оволодіння елементами методики  дослідницької  роботи;

•        оволодіння дітьми навиками роботи з джерелами права;

•        виховання свідомого ставлення до законів України.

3. Завдання проекту:

•        надання учням теоретичних знань з питань право-виховної роботи;

•        ознайомлення з міжнародними правовими актами в галузі прав людини;

•        підготовка підростаючого покоління до розуміння моральної сутності прав людини;

•        формування в учнів високої відповідальності перед суспільством і державою;

•        формування навичок та умінь захистити свої права;

•        вчити учнів звертатися за захистом своїх прав у відповідні державні органи.

4. Очікувані результати:

•        учні поглиблюють знання з основ права та практичного права;

•        учасники проекту оволодіють елементами методики дослідницької роботи;

•        школярі дізнаються про нормативно – правові документи нашої держави та міжнародні документи в галузі прав людини.

5. Опис методів: 

•        поширення інформації;

•        пошукова робота учнів;

•        групова співпраця;

•        учнівські збори;

•        батьківські збори.

6. План заходів:

1 етап – підготовчий:

•        узгодити зміст проекту з адміністрацією школи, учителями, які зможуть надати допомогу ( учитель правознавства, педагог – організатор, соціальний педагог);

•        визначити цілі, завдання та очікувані результати;

•        визначити термін, часові межі проекту;

•        узгодити з планом навчально – виховної роботи школи;

•        поширити інформацію про початок проекту;

•        сформувати групи учасників проекту;

•        зібрати ініціативну групу та провести перше  організаційне заняття;

•        обговорити мету, завдання та очікувані результати;

•        обговорити шляхи стимулювання та заохочення учнів.

2 етап – збір необхідної інформації та матеріалів:

•        обговорити можливі джерела інформації про правовиховну роботу ( бібліотека, інтернет,  консультації вчителів);

•        об’єднати учнів у робочі групи згідно з напрямами дослідження , пошуку інформації.

3 етап – визначення напрямів діяльності

•        систематизувати та проаналізувати отримані матеріали за напрямами досліджень;

•        представити напрацьовані групами матеріали;

•        визначити і обговорити заходи, що сприятимуть поширенню зібраної інформації серед учнів школи;

•        розповсюджувати інформацію про заплановані заходи;

4 етап – реалізація запланованої діяльності

•        поширення інформації про правовиховну роботу;

•        проведення інформаційних 5-тихвилинок;

•        виступ на шкільній лінійці.

5 етап – презентація проекту

•        упорядкування матеріалів;

•        представлення матеріалів роботи групи на учнівських зборах, конференціях, батьківських зборах;

•        висвітлення реалізації проекту в шкільній стінгазеті.

6 етап – оцінювання результатів проекту

•        визначити громадську думку про реалізований проект;

•        узагальнити отриманий досвід;

•        провести опитування серед учнів школи про доцільність проектної діяльності;

•        обговорити з учасниками проекту його результати . особливості окремих етапів, результативність заходів, недоліки проекту;

•        кожному учаснику проекту написати свої враження від проекту за таким зразком « Для мене цей проект був важливим тому , що…», « У ході проекту я зміг дізнатись про…», « Наступного разу варто врахувати….. і не допустити таких помилок….»

7. Ризик

1.     Неповний склад ініціативної групи

2.     Мала кількість залучених у роботі дітей

3.     Брак вміння дітей знайти відповідну інформацію

4.     Відсутність постійного контакту з працівниками правоохоронних органів        

Рівень життєздатності проекту вищий середнього ( не ризикований).

8. Оцінка проекту :

•        опитування для дітей щодо ефективності участі у проекті

•        опитування для батьків щодо ефективності участі у проекті.

9. Цільові групи: учні 9 та 8 класів

Висновки:

           У час розбудови нашої державності з особливою силою ставиться вимога  зміцнення правового становища громадян вільної України, підвищення їхньої національної свідомості й дисципліни, відповідного ставлення до своїх громадянських обов’язків .

         Право в суспільстві виконує регулювальну і виховну функції. Регулювальна функція права виявляється тоді, коли воно , впливаючи на особистість, соціально орієнтує її вчинки. Норми права ілюструють зразки належної поведінки, утримують від небажаних для суспільства дій, впливають на вибір цілей діяльності та засобів для досягнення.

         Необхідність широкого й усебічного правового виховання зумовлена зростанням творчої, організаційної, координаційної ролі права в економічному, політичному та соціальному розвитку нашого суспільства.

         Жити й працювати в умовах справжньої демократії, всебічно розвивати її, знаходячи нові форми , неможливо без знання законів, що виражають загальнодержавну волю, визначають межі прав і свобод громадян, дозволеного й забороненого в інтересах суспільства, демократичні гарантії та процедури .

         Активну з правового погляду людину  необхідно формувати змалку, особливо в шкільному віці. Саме через школу проходить усе підростаюче покоління. Тому перед нею стоїть завдання розширити правові знання молоді, сформувати в неї високу відповідальність перед суспільством і державою, виховати молодих людей у дусі безумовного дотримання норм  права та моралі. Виконання цих завдань педагогічним колективом сприятиме формуванню в школярів таких морально – правових рис, які стануть на заваді проявам анти суспільної поведінки.

          Здатність людини розуміти норми моралі й законів та відповідним чином поводитись не є природженою. Це формується під впливом соціальних виховних заходів, унаслідок  спілкування з іншими людьми, у ході участі в різних видах діяльності.

         Основною метою роботи педагогічного колективу школи є досягнення такого рівня розвитку правової свідомості , коли контроль із боку педагога за поведінкою замінюється самоконтролем дитини. У процесі правового виховання намагаємося виховувати в учнів вищі правові почуття, які б регулювали їх поведінку. Це потрібно для того, щоб головним регулятором у школі не стали емоції, які спричиняють ситуативну поведінку. Великий наголос робимо на вироблення в учнів навичок і вмінь правомірної поведінки. Вміння дотримуватися вимог права і моралі розглядаємо як продукт свідомого ставлення учнів до визнання своїх громадянських обов’язків . Адже, як правомірна, так і неправомірна поведінка залежить від певних мотивів. Одні учні дотримуються правових норм внаслідок глибокої переконаності; другі – тільки тому, що побоюються можливого покарання; треті – гарною поведінкою намагаються досягти своїх егоїстичних цілей; четверті – тому, що їхню поведінку контролюють; п’яті звикли виконувати правила співжиття. Звісно, наші вчителі визначають, якими мотивами керуються учні через тести, анкети, тренінги, проводять моніторинг виховної роботи. В процесі правового виховання намагаємося подолати у правовій свідомості хибні уявлення, що формуються в учнів під впливом негативних явищ життя. Саме недоліки правової свідомості окремих учнів і формують такі уявлення. Діти визнають наявність низки заборон, але неправильно уявляють собі їх суть, наслідки невиконання. Багато з них упевнені, що за правопорушення відповідають лише дорослі, а неповнолітні нібито звільняються від такої відповідальності. Вони не переконані в тому, що «незнання закону не звільняє від відповідальності тих, хто його порушує», нерідко не вміють зіставляти свої дії та вчинки  вимогами права. Коли їм доводиться давати правову оцінку конкретному порушенню , то учні, як  правило, ґрунтуються не на знаннях конкретних положень закону, передусім на відомих їм нормам моралі. Такі недоліки правової свідомості – одна з причин вчинення правопорушень неповнолітніми.

         Зміст правового виховання визначається особливостями права як нормативно – регулятивного явища, його суспільними функціями і значенням в організації та в управлінні суспільством. Тому учням важливо знати окремі положення адміністративного права, оскільки ці положення охоплюють низку правил: санітарних, протипожежних, дорожнього руху, користування транспортом, поведінки в громадських місцях. Якщо людина порушує встановлені правила, її вважають порушником і накладають на неї адміністративні стягнення. Тому більшість подібних заходів у нашій школі проводиться у формі рольових ігор.

         Протягом навчального року проводяться зустрічі , індивідуальні бесіди для учнів школи та їх батьків з лікарями, психологами, співробітниками правоохоронних органів.

         При здійсненні правового виховання учнів враховуються вікові та психологічні особливості вихованців. На допомогу класним керівникам приходить практичний психолог, соціальний педагог,  сільський голова, адже в школі навчаються діти, позбавлені батьківського піклування та діти з асоціальних сімей.

         Правове виховання учнів нерозривно пов’язане з правовою освітою вчителів. Педагоги нашої школи підвищують свій професійний рівень на педагогічний радах, мотодобєднаннях класних керівників, на зустрічах з працівниками правоохоронних органів.

Необхідність організації учнівської молоді зумовлена розбудовою української держави, існування якої немислиме без відповідного рівня правової культури громадян, інтенсивною трансформацією правової системи, необхідністю подолання правового нігілізму та правової неграмотності.

         Зусиллями класних керівників та вчителів школи здійснюється прилучення учнівської молоді до правової культури, що збагачує їхнє духовне життя. Паралельно з цим розширюється можливість їх реалізації, зокрема у власних інтересах. Це дає змогу зміцнити життєву позицію , підвищує громадянську активність, загострює почуття непримиренності до негативних явищ.

                    У правовиховній роботі школи важливу роль відіграє залучення учнів до посильної діяльності, яка передбачає певний обсяг правових знань, умінь і навичок. Це передусім участь у дитячому самоврядуванні, зокрема в роботі комісії з дисципліни і порядку, в загонах юних інспекторів дорожнього руху, юнацьких добровільних пожежних дружинах, у різних формах природоохоронної роботи.

         Залучення школярів до правоохоронної діяльності в школі та за її межами слід оцінювати з погляду проведення профілактичної роботи з учнівською молоддю і погляду набуття нею правового досвіду , виховання в неї непримиренного ставлення до негативних явищ життя. Виховані в таких умовах школярі активно протидіятимуть таким явищам.

https://www.blogger.com/blogger.g?blogID=6745556128107975087#editor/target=page;pageID=7631175094578926320